Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Вони познайомилися в 93-му окремому лінійно-вузловому полку зв’язку на Житомирщині. Сніжана на той час служила, а Сергій підвищував свій фаховий рівень, перебуваючи у відрядженні від 30-ї окремої механізованої бригади. Згодом закохані побралися та вже разом продовжили службу.
Коли росіяни розпочали окупацію Кримського півострова, Сніжана і Сергій перебували в селищі Черкаському на Дніпропетровщині, у 121-му окремому лінійному вузловому полку.
Наприкінці квітня командир батальйону запитав у Сергія, чи готовий він брати участь в АТО з визволення Сходу, і отримав ствердну відповідь. На сімейній раді Сергій і Сніжана вирішили їхати на Донбас разом. Маленьких доньку Валю і сина Сашка (йому було лише 6 років) відвезли до батьків. Теща Сергія Жанна Олександрівна тоді сказала: «Вирішили їхати – значить їдьте. За дітей не хвилюйтеся, догляну. Бережіть себе».
Подружжя стверджує, що армія – це дійсно справа їхнього життя. Сергій із сім’ї військових, його батьки теж служили зв’язківцями. Він народився у віддаленому гарнізоні в Киргизії. Після закінчення вищого професійно-технічного училища при Житомирському державному університеті розпочав службу в 30-й окремій механізованій бригаді, що в Новограді-Волинському, механіком-радіотелефоністом.
А дід Сніжани Олександр Миколайович Косенко був кадровим офіцером, військовим кореспондентом, і своїми цікавими розповідями підштовхнув її до думки реалізувати себе в армії.
Під час АТО подружжя Маків працювало на Донеччині у складі польового вузла зв’язку: Сніжана – начальником апаратної, а Сергій – молодшим командиром групи командно-штабних машин на базі БТР-80. Їхнім головним завданням було забезпечення надійним зв’язком, за допомогою сучасної цифрової апаратури, командування сектору «В» з механізованими, бронетанковими та артилерійськими частинами, місцезнаходження яких постійно змінювалося. Тож Сергій завжди був на виїздах – як у складі групи так і автономно, на своєму БТРі. За допомогою цифрової апаратури він встановлював для частин супутниковий зв’язок, виконував відволікаючі маневри, вів радіоігри за певним сценарієм тощо. Маки брали участь у визволенні Карлівки, Мар’їнки та інших населених пунктів Донеччини.
– Найважче було, – розповідає Сніжана, – щоразу проводжати Сергія в «автономки», які тривали по декілька діб, під обстрілами, з реальною небезпекою зіткнення з ворогом. Те, що переживали дружини військових, які лишилися вдома, я відчувала кожного разу, коли «бетер» Сергія виходив з базового табору. До того ж я детально знала, чим він займався і що на нього чекало.
Бачилися Сергій зі Сніжаною лише вечорами і далеко не кожного дня. Та він ніколи не забував про кохану. Напередодні річниці їхнього весілля в невеличкому магазині купив велику м’яку іграшку – собачку з логотипом «я кохаю тебе». Ця іграшка й досі у них вдома, вона стала своєрідним сімейним талісманом.
Найстрашнішими спогадами в пам’яті Сергія закарбувалися події під Іловайськом у серпні 2014-го, коли загинули його побратими. БТР з їхньої групи майже впритул розстріляла з великокаліберного кулемета ворожа БМД. У полум’ї від палива, яке витекло, бойова машина і весь її екіпаж згоріли за лічені хвилини…
Після Іловайська Сергій у групі евакуації, за домовленістю з противником, розшукував і вивозив тіла загиблих на аеродром до Волновахи, а також евакуйовував поранених, полонених. Іноді машина так була «затрамбована» людьми, що здавалося – розсиплеться. Роботу вели під прицілом терористів, які знущалися, погрожували застрелити. Нерви ледве витримували. Заспокоювало тільки те, що Сніжана в безпеці, її в той час відправили на «велику землю» в розташування частини.
Сергій в зоні АТО перебував понад рік. Повернувся назад у червні 2015-го. За цей час він пізнав і радість перемог, і гіркоту втрат товаришів, біль, до якого ніколи не звикнеш.
Був нагороджений відзнакою «За воїнську доблесть», зазнав контузії.
Сергій забезпечував зв’язок із «кіборгами» в Донецькому аеропорту, працював з десантниками, танкістами, артилеристами. Чудово пам’ятає, як терористи влаштовували справжнє полювання на зв’язківців. Тільки «безпілотник» зафіксує їхнє місцезнаходження, одразу артобстріл. Як на даху дев’ятиповерхового заводу в Красногорівці, що прострілювався ворожими снайперами, встановлював «тарілки» супутникового зв’язку, продумуючи кожен свій крок, бо діяти необхідно було дуже швидко і вправно.
Восени 2015-го року Сергій і Сніжана долучилися до формування в Житомирі 5-го окремого польового вузла зв’язку, який нині вже як окремий полк забезпечує зв’язком оперативне командування «Північ». На той час старший сержант Сергій Мак був техніком батальйону – чудовим спеціалістом, що має «золоті руки», а Сніжана – начальником відділення експлуатації супутникового та транкінгового зв’язку, виконуючи обов’язки начальника радіоцентру, і мріяла про офіцерську кар’єру. Адже має і бойовий досвід, і освіту інженера-електроніка повітряних суден, яку здобула в Київському національному авіаційному університеті.
Нині Сніжана і Сергій вже командири взводів, мрія Сніжани справдилася – вона, після закінчення офіцерських курсів, отримала звання «молодшого лейтенанта», а нещодавно їй присвоїли чергове звання «лейтенант». І на досягнутому жінка зупинятися не збирається. До речі, її взвод упродовж трьох років вважається одним із найкращих у частині.
Сніжана про свій вибір не зовсім жіночої військової служби розповідає щиро:
– Війна це дуже страшна річ. Але ми із Сергієм добровольцями свого часу поїхали на Схід саме для того, щоб її не було, щоб наші друзі, рідня, діти, люди які не знають, що таке війна, дай Боже, і не знали. Заради цього ми стали на захист країни, заради цього служимо в українському війську, працюємо і живемо…
