У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
З цією невисокою на зріст, усміхненою жінкою ми познайомилися на полігоні «Урзуф», до якого зі всього району проведення ООС з’їхалися артилерійські розрахунки, аби визначити, хто з них найвлучніший та найкращий. Якраз начальник артилерії пояснював принципи оцінювання й правила проведення конкурсу, коли повз нас пройшла жінка-військовослужбовець із медичною нашивкою на рукаві. Вона ввічливо привіталася та попрямувала своїм шляхом, до самохідки її дивізіону. А сивуватий офіцер із 35-річною вислугою років, повернувшись до мене, сказав:
— От якими повинні бути бойові медики в підрозділах — не юні дівчата після коледжу, у багатьох з яких при вигляді крові запаморочення, а досвідчені операційні сестри, які пройшли «швидку», реанімацію та взагалі медицину катастроф!..
Так я вперше почув про старшого солдата Аллу Йовенко, і її військова доля мене відверто зацікавила…
Досвід накопичувався роками
Алла виросла на Чернігівщині. Після школи закінчила медичне училище і працювала в обласній дитячій лікарні. Потім стала дружиною військового, з Чернігова на довгі 8 років переїхала до Яворова, а там і сама вдягнула однострій. Втім, армія тоді суттєво відрізнялася від нинішньої, служити було непрестижно, та й не особливо цікаво — після першого контракту молода жінка повернулася до Чернігова й цивільної медицини.
Той період став для неї десятиріччям наполегливої праці на найважчій у медицині ділянці — у реанімації. Яких лише пацієнтів карети «швидкої» не доставляли до відділення інтенсивної терапії обласної лікарні! Ножові поранення й травми після ДТП, тромбози кишківника та пухлини, складні переломи й розриви внутрішніх органів, щелепно-лицьові та інші операції — всього й не перерахувати. Чимало надивилася медична сестра-анестезист, багато чого навчилася. Немовби життя готувало її до війни і долі бойового медика…
«У вас в архіві моя особова справа — викличте мене…»
В армію Алла повернулася з початком війни. На той час її син Женя закінчував Чернігівський ліцей і сказав їй: «Мамо, я хочу бути військовим льотчиком!» Спостерігаючи за подіями, що розгорталися, мобілізацією, слухаючи, як єдиний син — і той рветься у військо, прагне захищати країну, жінка пішла до військкомату:
— Там у вас в архіві моя особова справа лежить… Викличте мене!
Служити Алла потрапила до 1-ї танкової бригади, стала санінструктором батареї управління та артилерійської розвідки бригадної артилерійської групи.
За цю свою першу ротацію жінка пройшла з підрозділом чималий шлях Луганщиною та Донеччиною. Найдовше перебувала в районі Волновахи. На щастя, втрат у батареї не було. Найбільше запам’яталися алергічні реакції у бійців на укуси комах і допомога місцевому населенню. Одного разу навіть довелося якійсь бабусі зламаний ніс вправляти — старенька божилася, що впала, проте селяни подейкували, що на «тій» стороні у неї син-алкоголік, який періодично навідується й вимагає пенсію…
У 2016-му старший сержант перевелася до Державного науково-випробувального центру — тієї самої відомої військово-наукової установи, що в чотирнадцятому вийшла з окупованого Криму. У Центрі жінка прослужила два роки старшою медичною сестрою терапевтичного відділення лазарету. Звідти майже на пів року була відряджена до мобільного шпиталю — знову в район АТО.
Напевно, ті 5 місяців у реанімації військового госпіталю у Сєверодонецьку — це найважчі сторінки її службової біографії. Численні операції, вильоти на санітарну евакуацію — таких у неї за плечима вісім, два з яких — вночі. І, на жаль, скорботні спогади…
— Ви, напевно, хочете почути від мене про мого першого «двохсотого»? — змінилося обличчя жінки, коли я почав розпитувати про епізоди, що найбільше запам’яталися. — То був хлопець, який під час обстрілу угорів від порохових газів… Намагалися ми його врятувати, але… не змогли… А потім був 19-річний хлопчина, якому снайпер влучив у лоб… Ми з лікарем інтубували його й вертольотом перевезли до Харкова, де юнак протягнув ще дві доби… Важко все це… Особливо він запам’ятався, цей, другий… У мене ж син того ж року… Знаєте, такі спогади я заховала у найдальшу шухляду в мозку й ніколи її не відкриваю…
А ще бойовий медик із жалем розповідає про молодих недосвідчених дівчат-медсестер, яких їй по-справжньому шкода.
— Надивилася я на цих юних дівчаток у ВМГ, яких і в Побєді накривало, і в інших місцях… Коли привозять молодих хлопців із відірваними кінцівками… І як лише вони витримують…
Найбільша радість — одужання пораненого!
Втім, таких трагічних моментів у медичній біографії Алли Йовенко небагато. Набагато більше щасливих випадків одужання її колишніх підопічних.
— Знаєте, ми не завжди дізнаємося про подальшу долю своїх пацієнтів, — каже жінка. — Але багато хлопців, про яких я знаю напевне, — вони вижили й одужали! Хтось у соцмережах зі мною подружився — спілкуємось, когось вже згодом у військах зустрічала. Це — неймовірна радість відчуття того, що людина живе — і в цьому є й твоя заслуга…
Після ротації Алла повернулася до Державного науково-випробувального центру. Та чогось їй не вистачало… І наприкінці літа 2018 року старший сержант повернулася до 1-ї танкової. Відтоді вона — всюди, де перебуває її самохідна артилерійська батарея «Акацій». Старший бойовий медик батареї старший сержант Йовенко — із тих, хто і порадою завжди підтримає по-материнськи, і мозоль вилікує, і на випадок можливих травм і поранень завжди напоготові. Її досвіду вистачає на все.
Ну, а син Алли таки став військовим авіатором! Щоправда, не зовсім льотчиком — бортовим інженером транспортного літака. Наразі він закінчує Харківський національний університет Повітряних Сил. До того ж не сам, з дружиною!
— У мене чудова невістка, — усміхається жінка. — Її звати Вікторія Парфіло, вона теж цьогоріч закінчує ХНУПС. Вона — спеціаліст із радіоелектронного обладнання літаків. Відмінниця! Я пишаюся своїми дітьми, адже тепер у мене — не лише син, а ще й донька!
