У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Удень вона працює з документами у відділі кадрів Харківського облвійськкомату, а вночі – витягає уві сні з поля бою поранених хлопців десь на Донбасі, ховається від ворожих артилерійських атак чи «ходить» за лінію фронту із розвідгрупою. Усе це про молодшого лейтенанта Ольгу Копаньову – добробатівця, учасника АТО і маму трьох дітей.
Дружня атмосфера на арсеналі
Уродженка Лозової Харківської області після школи влаштувалася на роботу до тамтешнього 61-го арсеналу.
‒ У нашому маленькому місті мало пристойної роботи, ‒ розповідає Ольга. – А в армії як тоді, так і нині, бачу стабільність та перспективу. Тому влаштувалася на цивільну посаду – складальниця боєприпасів. На ній пропрацювала майже 15 років.
Дружня атмосфера у військовій частині нагадувала сімейне коло.
Та коли в 2008-му пролунали вибухи на 61-му арсеналі, її житло добряче постраждало. Довелося переїхати до передмістя Харкова. Тоді Ольга вже мала двох дітей, яких сама піднімала на ноги. Потім були численні тимчасові роботи та важкий період безгрошів’я.
Доленосні події кінця 2013‒2014-их років, що відбулися у середмісті Києва, Ольга вважає початком нового життя в Україні, а учасників Революції Гідності – прикладом справжнього героїзму.
‒ На жаль, необхідність дбати про малих дітей тоді зупиняла від поїздки до столиці. У рідній же Лозовій активно вступала в дискусії з різними людьми навколо необхідності змін на краще, на фактах доводила існування ворожих настроїв у Москві щодо українців. Тобто робила те, що підказувало серце. Та все це було, як кажуть, ще до війни, ‒ розповіла військовослужбовець.
Відсиджуватися у тилу не змогла, тому стала «Горобиною»
Із болем у серці Ольга дізнавалась про загибель кожного українського патріота в Києві, а потім – на Донбасі. Її душа рвалася туди, де кров’ю писалася новітня історія нашої держави. З’явилося відчуття провини. Зрештою вона таки домоглася свого: переконала маму в правильності свого вибору та, залишивши рідним діточок, доєдналася до захисників України.
‒ Наприкінці літа 2014-го відбувалися запеклі бої майже вздовж всієї лінії оборони і трагічні події біля Іловайська. Тоді я прийшла до свого райвійськкомату з проханням взяти до армії. Але мені відмовили, бо я не мала військової професії. Тому знайшла контакти добровольчого батальйону «Донбас» і вже у вересні потрапила до тренувального центру підрозділу, що розташовувався біля Дніпра, ‒ зазначила ексдоброволець.
Далі Ольга з товаришами пройшла спеціальну перепідготовку в навчальному центрі під Києвом і стала стрільцем-санітаром розвідувального взводу батальйону. Там у неї з’явився позивний і наступні кілька років її здебільшого називали «Горобина».
‒ Відсиджуватися у тилу не змогла, хоча була така можливість, ‒ розповідає жінка. – Навіщо ж тоді полишила дітей? Мамі та всім рідним сказала, що поїхала служити в тилову частину на Полтавщині, а насправді ‒ вирушила на Схід України.
Лише в окопах передньої лінії вона спокійно видохнула. А старе відчуття певної провини, зароджене ще під час Майдану, остаточно зникло.
Бойове хрещення
Початок 2015-го Ольга зустріла на Луганщині біля Логвинового – на той час в одній з найгарячіших точок.
‒ Там уперше в житті побачила, що таке ворожа артилерійська атака. Нас тоді обстріляли з 120-міліметрових мінометів та «Градів». Пам’ятаю, що після вибухів я завмерла на викритій місцевості. Це помітив боєць і заштовхав в укриття, дуже накричавши. Потім йому подякувала за порятунок та своєрідний спосіб викладання військової науки, ‒ продовжує «Горобина».
За словами Ольги, запеклі бої її підрозділ вів і на 29-му блокпості. Противник атакував добробатівців удень і вночі. Її розвідвзвод там добре попрацював і ворог зазнав значних втрат.
Чергове життєве випробування
У лютому 2015-го бійці «Донбасу» перебазувалися до околиць Маріуполя, де якраз точилися бої біля Широкого. Там Ольга мала чергове випробування.
‒ Група наших машин рухалася у бік ворога. Ми під’їжджали до прифронтового селища Бердянське. Та раптом навколо стали розриватися 152-мм снаряди. Негайно зупинилися й попадали на землю. Подальший розвиток подій пам’ятаю погано – миттєвий спалах, у голові щось запекло, а в очах потемніло, ‒ пригадує жінка.
В обласній лікарні Дніпра Ольга провела півтора місяці, лікуючи контузію, або, кажучи медичною мовою, акубаротравму. Потім тривалий курс реабілітації, після якого лікарі категорично заборонили їй обіймати бойові посади.
До свого «Донбасу» вона повернулася діловодом групи кадрів. Саме в цей час тривав процес переведення бажаючих бійців до складу ЗС України. Цю можливість Ольга сприйняла як подарунок долі й почала збирати необхідні документи. 24 квітня 2015-го став її першим днем на військовій службі. Згодом Копаньова отримала погони молодшого лейтенанта й відомчу відзнаку.
Сімейне щастя
На війні завжди панують небезпека і ризик. Проте життя там не завершується і власним почуттям не віддати команду: «Стоп!». Ось і Ольга на Донбасі зустріла своє кохання. Чоловік теж служив у батальйоні.
‒ У 2017-му пішла в декрет. Та вдома довго всидіти не могла. Вирішила достроково вийти на службу. Моє рішення зрозумів чоловік і звільнився зі служи, щоб виховувати дворічну донечку Еллочку та двох дітей. Аби бути ближче до сім’ї, торік перевелася до Харківського обласного військкомату, ‒ говорить офіцер ЗСУ.
Контузія періодично дає про себе знати і Ольга вимушена проходити черговий курс реабілітації. Проте, за її словами, тепер ні про що не жалкує, а лише дякує армії за цікаве життя, нових бойових друзів і сімейне щастя.
