Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Владислав тривалий час виконує бойові завдання на рідній Луганщині в складі десантно-штурмової бригади. Його батьківщина – місто Лутугине – наразі перебуває на непідконтрольній Україні території.
Початок «руской вєсни» хлопець зустрів у Луганську, коли навчався у Східноукраїнському національному університеті імені Даля за фахом історик-архівіст. І на власні очі бачив, як місто захоплювали «казачкі» та проросійські бойовики.
‒ Коли розпочиналися ті події, якось їхав через блокпост у Георгіївці. Там перебували українські військові із жовто-блакитним стягом, а вже зранку там майоріли інші «прапори» – «ЛНРівська курка» без ніг, Радянського Союзу, «війська донського»… Саме тоді для себе і зрозумів: якщо не стати на захист держави зараз, її розірвуть на шматки, ‒ поділився спогадами Владислав.
Його батько – колишній офіцер, який звільнився підполковником у 2009-му, беззаперечно підтримав вибір сина стати військовим, та й сам бажав призватися, але завадив стан здоров’я.
У район бойових дій хлопець потрапив наприкінці 2014-го зв’язківцем, а за три тижні з підрозділом боронив Донецьке летовище. Там він і пройшов свій «вишкіл».
‒ Ми їхали в колоні. Нас тоді підняли по тривозі. Було це в січні 2015-го. Близько 3-ї ночі були вже в аеропорту і одразу ж розпочався обстріл. Навіть не встиг вийти з БТРу. Але обійшлося… В аеропорту під постійним наглядом ворожого снайпера налагоджував зв’язок біля супутникової антени. Коли щось прилітало, антена на пару градусів переміщалася, і процедура знову повторювалася, ‒ згадує військовий.
У 2016-му Владислав отримав військове звання сержант, його призвали командиром відділення засобів радіозв’язку десантно-штурмової бригади.
…Боєць жартома згадує захоплення у цивільному житті – «читав реп», займався фристайлом і взагалі багато виступав перед публікою, навіть татуювання у вигляді мікрофона на згадку залишив. Але майбутнє Владислав бачить у війську, адже вважає, що захист Батьківщини – це справа найкращих. Удома на нього чекають батьки, дружина та півторарічна донька, для яких він є справжнім взірцем мужності. Рідну Луганщину, як і всю Україну, він бажає бачити вільною від ворога та під жовто-блакитним прапором.
