Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
…Це був другий рейс Володі за чотири дні. Спати доводилося по кілька годин. З арсеналу на Харківщині конвой вантажівок доставляв боєприпаси оборонцям Дебальцевого. 14 лютого колона під зав’язку набитих довгоочікуваними боєкомплектами авто рушила дорогою на Артемівськ (нині — Бахмут). Там їх мали перевантажити на транспорт 128-ї бригади. Але на зустріч авто не прийшли, їх розбили по дорозі. І тоді хлопці вирішили доставити боєприпаси, що були на вагу золота, у саме пекло Дебальцівського плацдарму. На зворотному шляху «Урал» Володі підбили російські окупанти…
Мама Тамара Андріївна, дивлячись по телевізору новини про важкі бої в районі Дебальцевого, не знаходила собі місця. Десь там міг бути і її Володя. Син не розповідав батькам і молодшому брату, де саме базувався і які обов’язки виконував. Так кілька слів — живий, здоровий. Усе розпитував про родину, новини в селі, розповідав про свої плани.
Десь о десятій жінка не стрималась і набрала сина.
— Усе добре, мамо, я в дорозі, — за кілька секунд відповів Володя. Його голос був утомлений, в телефоні гуркотів двигун вантажівки. Перше, що спитала Тамара Андріївна: — Володю, а ти вже поснідав? — Ще ні, мамо, розвантажусь, повернусь на базу, тоді й перекушу, — почула у відповідь. Зв’язок раптом перервався.
Це була остання розмова матері з сином. Останні слова рідної дитини… Тамара Андріївна набирала його відтоді ще сотні разів, але телефон уперто не відповідав.
А далі були два довгі місяці невідомості, батьківського болю, горя й сліз…
Володимир Яневич проходив службу у військовій частині на Хмельниччині. До початку війни встиг півтора року прослужити у війську. Заочно навчався в аграрному університеті. Спокійний, виважений, компанійський, звичайний хлопець, добрий, гарно навчався і був активним — таким Володю пам’ятають у його рідній школі села Миролюбного, Старокостянтинівського району.
Сумлінний і добросовісний військовий, хороший фахівець — таким його згадують друзі у військовій частині.
— Чудовий товариш, який завжди міг прикрити спину, — говорить про друга Віталій Кривий. Він тоді був у іншій колоні, яка доставила набої на дебальцівські позиції й повернулась до Артемівська напередодні…
За кілька днів після останньої розмови мами з сином на телефон знайомої дівчини надійшов виклик від Володі. «Ваш баєц пагіб», — сказали тоді їй російською й поклали слухавку. Тамара Андріївна як тільки дізналась, почала телефонувати. Може, живий її Володя, її син… Не відповідали, а згодом вимкнули телефон.
І коли надія на відповідь майже згасла, телефон увімкнувся. Відповів старший чоловік. Він сказав, що десь у районі високовольтної лінії стоїть розбитий «Урал» і поруч два тіла українських бійців. І ще щось про Логвинове кинув. І все. Зв’язок перервався…
Земля пішла з-під ніг згорьованої жінки. Почалися довгі дні й тижні очікування. Слідчий запросив Тамару Андріївну здати аналіз ДНК. І знову тиша. В березні такий аналіз здав і батько Анатолій Іванович. Вони їздили у Дніпро, шукали свого Володю, підняли на ноги всіх знайомих, волонтерів, усіх, хто мав хоч якусь інформацію. Все марно.
У двадцятих числах квітня зателефонувала слідча з поліції та сказала, що є результат, Володю за аналізом ДНК ідентифікували.
Усе село плакало й стояло на колінах, проводжаючи в останню дорогу свого двадцятиоднорічного земляка — Героя війни, чудового та доброго односельця, сина й брата.
Сьогодні, 14 лютого, у п’яту річницю загибелі Володимира Яневича, в його рідній школі в мальовничому подільському селі Миролюбне друзі, учні та бойові побратими зібрались, щоб ушанувати полеглого Героя. Він назавжди залишився двадцятиоднорічним, усміхненим, веселим і щирим…
Поки ми живемо — ми пам’ятаємо вас, наші Герої!
