Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
6 лютого 2015-го «Зеленим коридором» із Дебальцевого вивезли понад 800 мирних жителів.
Кожна війна приносить горе і смерть усім, хто опинився в районі бойових дій. І, якщо військові там перебувають за службовим обов’язком, то мирне населення часто є заручниками ситуації. Порятунок мирних жителів Дебальцевого – з-поміж не надто широковідомих, але одна з найгуманніших операцій цієї війни.
Що відбувається з мирним населенням у районі бойових дій?
Проблема порятунку мирних жителів виникає завжди, в будь-якому збройному конфлікті. Потоки машин, автобусів, піші колони людей, які несуть на руках дітей, якісь особисті речі, переповнені табори – сумне, але звичне видовище кінця ХХ – початку ХХI століття. Коли Росія принесла війну на нашу землю, з’явилися перші тисячі біженців. Люди їхали якомога далі від «руського мира». Але багато хто з різних причин залишався на місці: немовлята, люди похилого віку, хворі родичі.
Тим, хто зостався у сірій зоні, нерідко допомагали військові й волонтери. Наприклад, у районі Дебальцевого в Ольховатці місцевим жителям допомагали танкісти 17-ї танкової бригади й волонтери – Сергій Тахмазов, В’ячеслав Черненко. Вони привозили продукти, медикаменти. Тоді, наприкінці грудня 2014 року, було ще відносно тихо.
Але рано чи пізно настає момент, коли росіяни починають лупити з усіх стволів по мирних містах, і жителям доводиться вибирати між смертю чи від’їздом.
Саме така ситуація склалася у Дебальцевому в кінці січня 2015-го. Від практично безперервних обстрілів люди ховалися в підвалах, поспіхом пристосованих для того, щоб там перечікувати артобстріли.
Як правило, в укриттях ховалися від однієї-двох сімей до кількох десятків людей, які там часто перебували без води, світла, харчів і, що особливо страшно для хронічних хворих, без необхідних медикаментів.
Воду в місто привозили у цистернах – і якимось дивом вдалося домовитися з бойовиками, щоб під час доставляння води по місту не стріляли.
Співробітники МНС, Мінсоцполітики, АП і місцевих облдержадміністрацій з вивезенням людей не завжди встигали. І тоді до справи взялися волонтери. Основний тягар роботи на себе взяли Наталя Воронкова, Діана Макарова, Андрій Галущенко «Ендрю», Тім Златкін, Ілля Лисенко «Хоттабич» та багато інших.
«Своїх не кидаємо!»
Уранці 1 лютого 2015-го волонтери займалися вивезенням дітей, людей похилого віку і просто цивільних. Дебальцеве тоді вже обстрілювали постійно.
У волонтерів уже був досвід евакуації мирних жителів із Водяного – з-під Донецького аеропорту. Тоді ж стихійно народився девіз – «Своїх не кидаємо!» Керуючись ним, і продовжили роботу з порятунку цивільних у районі Дебальцевого.
Як згадує Наталя Воронкова, головне було уважно слухати і чітко робити те, що говорив Ендрю (Андрій Галущенко): «Так, чуєш, зараз там на Східному тихо. Поїхали туди. Швидко». І ось волонтери вже на місці, чекають, поки зберуться люди біля школи-бомбосховища. Бувало таке, що одна частина сім’ї в одному укритті, інша – в другому. Треба було їх знайти, поєднати.
Пам’ятаю, як до мене підходить сім’я з двома дітьми. Я беру старшу дівчинку років 7 за руку і збираюся їх вести до автобуса. І тут лунає черговий вибух – зовсім десь поруч, буквально за будинками. У школі дзвенять усі шибки, але лишаються цілими, під ногами землею прокочується хвиля від вибуху. Чую крик Ендрю: «У сховище!» Хапаю дівчинку на руки, тягну за рукав маму дітей, яка притискає до себе молодшого сина. Вбігаємо у хол школи, намагаючись триматися ближче до капітальних стін і якомога далі від вікон. Дівчинка злякалася, плаче. Заспокоюю, як можу: «Не переживай, по нас не потраплять, ми швидкі». Змушую її подивитися на мене, витерти слізки і усміхнутися: «Ти ж мені віриш? Усе буде добре, ми вас не кинемо». Через кілька хвилин вибухи віддаляються. Вирішуємо працювати далі».
У кожному автобусі – двоє водіїв. На випадок поранення чи загибелі одного з них…
А далі друга, не менш важка частина роботи, – вивезти людей живими. У кожному автобусі – двоє водіїв. Це зроблено на випадок поранення чи загибелі одного з них. Автобус, як правило, повний. Водії, перекрикуючи гул переляканих голосів, дають короткі настанови на випадок обстрілу в дорозі: показують, як притиснути голову до колін і закрити її руками, комусь допомагають сісти нижче… Настає майже повна тиша: мами сильніше притискають дітей, літня жінка, яка до цього моменту судомно стискала ручку сумки, відпускає її і теж поспіхом хапається за руку жінки, що сидить поруч, за віком – чи дочки, чи то невістки. Автобуси проскакують по одному, щоразу сподіваючись на диво. Йти колоною не можна, бо розстріляють.
Якось автобус приїхав на чергове місце збору, біля вокзалу. І його обстріляли. Обстріляли прицільно, 120-мм мінами. Наталя переконана, що то була підступна наводка, і досі не розуміє, як усі лишилися живі, легко поранені. Сама відбулася контузією та забоями.
Два водії автобуса зазнали легких поранень – один у ногу, другий у спину, невеликий уламок утрапив у шию маленькій дівчинці.
Водії, попри поранення, того разу вивезли людей і лише тоді поїхали до лікарні, де їм надали необхідну допомогу.
– Гадаю, спрацювала сукупність факторів: передусім досвіду, інтуїції, розрахунку і передбачливості Ендрю. Як і його інструктажі. Також тут очевидна «робота» наших ангелів-хранителів і Бога. Таке не забути. Пам’ятаю хлопців-волонтерів, готових прийти на допомогу за першим покликом і мчати в найгіршу «дупу». Це Тім Златкін, Олександр Петров, Ірина Степанова, Наталі Киркач, Марк Цукуров, Геннадій Лисенко, а також команда Хотабича: Денис Блохін, Владислав Даценко, Оля Башей, Ілля Джонович Лисенко, Юрій Бондар та інші. Завжди були готові прийти на допомогу хлопці з батальйону імені генерала Кульчицького та, звісно, сімики, – каже Воронкова.
Два тижні вони вивозили мирних жителів із Дебальцевого, Миронівського, Світлодарська і Чорнухиного.
Обстановка в Дебальцевому погіршувалася щодень. Росіяни, наплювавши на всі закони ведення війни, били важкою артилерією по мирному місту. В бомбосховищах лишалися старі, лежачі хворі, за якими хтось доглядав. Уявіть, як безпорадна людина лежить і чекає смерті – адже вона навіть не може спуститися в підвал, коли обстріл. А якщо спуститься, то вже не повернеться. І їх міг убити навіть не снаряд, а банальний голод. Відтак телефони волонтерів буквально штормило від шквалу есемесок.
Наталя Воронкова досі згадує два найстрашніші повідомлення, які їй доводилося отримувати: «Допоможіть, будь ласка, вивезти маму і бабусю». За два дні приходить друга sms: «Допоможіть поховати маму і вивезти хоча б бабусю».
«Ми вивозили інсультників, діабетиків, візочників. Знайшли для цього три реанімобіля», – розповідає Ілля Лисенко з волонтерської медслужби «Хоттабич».
На жаль, часто люди відмовлялися їхати – з різних причин. Якось це закінчилося трагедією – в укриття влучив снаряд, випущений росіянами. Там віддало Богу душу 20 осіб…
Зелений коридор
Незабаром стало очевидно, що вивозити людей маленькими автобусами – це крапля в морі. Вогонь по місту наростав, атаки на українські позиції йшли хвиля за хвилею. Росіяни поспішали взяти Дебальцеве. Нагадаю, що в Мінську в ці дні йшли напружені переговори, і президенту РФ був необхідний козир на зразок Іловайська – з оточенням і загибеллю сотень, а краще – тисяч українських військових. Тому вони не рахувалися ні зі своїми втратами, ні, тим більше, з життям цивільних мешканців.
У Соледарі працював Спільний центр з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК). У ньому були українські й російські військові. Українську сторону очолював генерал Олександр Розмазнін, російську – генерал Олександр Вязников.
Як згадує Наталя Воронкова: «Ми, як кажуть, увімкнули «дівчинку-блондинку» і, кліпаючи очима, почали просити росіян не стріляти по нас».
Коли отримали на руки документ із графіком припинення вогню, то побачили: там спочатку стоять прізвища російських офіцерів, а лише потім – представників «ЛНР» та «ДНР». Тож усе стало зрозуміло – і про «їхтамнетів», і про те, від кого залежало припинення вогню.
Одночасно вдалося домовитися з Київпастрансом про надання автобусів. Водії поїхали добровільно, знаючи, на що йдуть.
Було написано звернення до ОБСЄ, Червоного Хреста, ООН. Допомагали всі – очільник Донецької області генерал армії Олександр Кіхтенко, співробітники МНС, солдати та офіцери армії і МВС. Військові допомогли з пальним.
6 лютого 2015 року призначили днем евакуації. Приїхали автобуси як з нашого боку, так і з боку сепаратистів.
Йшлося про триденну паузу для вивозу населення, але фактично коридор на в’їзд був відкритий 6 лютого з 10 до 12:00, на виїзд – з 14:00 до 16:00. Саме Дебальцеве не обстрілювали з 10 до 14:00.
На сторону «ДНР» виїхали 40 осіб, на нашу – 766. За 6 годин часткового перемир’я волонтерам і військовим вдалося врятувати життя 800 мирних жителів. Усього ж вивезли набагато більше.
