Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
За спиною старшого прапорщика Володимира Ханча понад двадцять років служби у ЗС України. Більшість часу він прослужив у зенітному ракетному полку, а після його скорочення — у танкових військах. Спочатку командиром танка, а згодом очолив танковий взвод.
Після інтенсивного навчання всі дороги вели на Донбас
…Позивний «Хан» грізно звучав в радіоефірі під час звільнення Мар’їнки, Бахмута, Маріуполя, Красногорівки, штурму Савур-Могили, поблизу Тореза та Дебальцевого.
— Для мене та підлеглих усе почалося в березні 2014-го, коли наше з’єднання підняли по тривозі. На Рівненському загальновійськовому полігоні пройшли доукомплектування та бойове залагодження. Левову частку занять займали практичні заняття з вогневої, тактичної, технічної підготовки й водіння як удень, так і вночі. Бували дні, коли лягали спати о першій, а прокидалися о четвертій. І вперед, на полігон. Тож навички здобули непогані, — пригадує Володимир.
Після інтенсивного навчання всі дороги вели на Донбас. Дебютний бій назавжди закарбувався в пам’яті Володимира. Хоча нині його можна віднести до розряду сотні інших звичайних завдань, які потім виконував екіпаж.
— Це було поблизу Савур-Могили. Десь о шостій ранку бойовики почали наступ на наші позиції. Ми отримали наказ висунутися у заданий район і підтримати вогнем піхоту. Вийшли, відстрілялися, опісля піхотинці провели зачистку місцевості, — розповідає Ханча. — А ось поблизу селища Луганське, коли прикривали відхід наших військ з Дебальцевого, було набагато гарячіше. Росіяни почали полювання на колони, застосовуючи тактику танкових засідок. Як тільки наша колона з’являлася на горизонті, вони вилазили обстрілювали й знов залягали у своїх норах.
Кожен екіпаж мав одну людину, на яку молилися всі. Це — механіки-водії
Перевантаженим, змученим бійцям були важко протистояти російським танкам, які спокійно розстрілювали все, що рухалося. Але наші таки докумекали, що тут можна вдіяти.
— Ми почали їх виманювати. Виїжджали своєю «шістдесятчетвіркою» на відкриту місцевість, імітуючи пошкодження. Робили все можливе, щоб противник повірив у легку здобич. Заковтнувши наживку, російські найманці починали атакувати. І щойно вилізали з укриття, їх одразу накривали керованими ракетами наші «Булати», — пояснює Володимир.
З одного боку, кожен, хто виконував такі маневри, ризикував, а з другого — треба було рятувати побратимів. Звісно, без військової вдачі обійтися важко, але цілком покладатися на цю примхливу пані небезпечно. Успішне проведення таких операцій — кропітка праця десятків людей, командирів різних рівнів, розвідників, танкістів. Але в кожного екіпажу (наживки) була одна людина, на яку молилися всі, це механіки-водії.
Як стверджує механік-водій «Ханського» екіпажу Роман Бузінський, головне під час такого полювання, щоб машина не заглухла, і стійкий зв’язок. Але за цією банально простою фразою криється професійний досвід, пов’язаний з… містикою.
— Мандраж перед виїздом на бойове завдання зашкалював, — пригадує Роман. — У твоїй голові твориться повний безлад з маршруту, рельєфу й бог знає з чого ще. Але коли екіпаж займає місця, а танк вивергає свій рик, ми стаємо єдиним цілим. Ось саме у цей момент і настає щось містичне: ми зливаємося з танком.
В одному з таких боїв уламок ворожого снаряда таки поцілив у танк «Хана», але прошив лише речові мішки.
— Напевно, на той час наш янгол-охоронець стояв десь поруч, — говорять хлопці.
Фото автора (2015 р.)
