Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Сьогодні, 5 грудня, у Меморіальному комплексі на території Міноборони під час щоденного церемоніалу вшанування пам’яті захисників України, які загинули цього дня в різні роки внаслідок російської збройної агресії на Сході України, Дзвін Пам’яті пролунав вісім разів.
З Майдану – на війну
У пам’ятному заході взяли участь керівництво оборонного відомства, офіцери та працівники структурних підрозділів Міністерства оборони та Генерального штабу ЗСУ, ліцеїсти Київського військового ліцею імені Івана Богуна та мати загиблого солдата Михайла Покидченка – Віра Миколаївна.
Дзвін Пам’яті пролунав на честь воїнів 93-ї окремої механізованої бригади: майора Рибченка Сергія Володимировича, молодшого сержанта Михайленка Андрія Петровича, старшого солдата Нітченка Романа Федоровича, солдатів Жеребцова Володимира Володимировича, Капітоненка Євгена Миколайовича та Шилова Сергія Володимировича, які загинули внаслідок ворожого обстрілу біля селища Піски у 2014-му. В цей день у 2016 році зробили крок у безсмертя старший солдат Мельник Віктор Анатолійович з 57-ї окремої мотопіхотної бригади (загинув від кульового поранення під час обстрілу позицій бригади поблизу с.Зайцевого) і солдат Михайло Юрійович Покидченко з 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї ОГПБр.
Після церемоніалу кореспондент АрміяInform поспілкувався з мамою загиблого солдата Михайла Покидченка. Віра Миколаївна приїхала вклонитися пам’яті сина з Мукачева разом із донькою Єлизаветою й онукою Камілою. Крізь сльози Віра Миколаївна згадує дитинство Михайла.
…Михайло гарно вчився, мріяв стати юристом. Вступив до ліцею на юридичний факультет. Намагався продовжити навчання у виші, проте, попри відмінні оцінки, не пройшов за конкурсом.
– Він тоді це сприйняв як найбільшу образу від світу. Я намагалася його втішити, говорила, що на цьому життя не закінчується. На жаль, у цьому світі гроші цінуються більше, ніж знання, – згадує Віра Миколаївна.
У 2008 році Михайла призвали на строкову службу. Відслуживши у Сімферополі, молодий чоловік повернувся у рідне Мукачево. За рік народилася донька Каміла.
Кінець 2013-го Михайло зустрів на столичному майдані Незалежності, де разом з іншими учасниками Революції Гідності відбивав атаки оскаженілого «Беркуту». А потім була війна…
Михайло Покидченко відправився захищати України у лавах ДУК «Правий сектор». Довгих півтора року воїн майже не полишав лінії фронту. Згодом повернувся у рідне Закарпаття. Сподівався влаштуватися у мирному житті. Але відчуття справедливості, яке загострилося після перебування на війні, щоразу давало про себе знати.
Страшна звістка на День Святого Миколая
– Одного разу, коли Михайло намагався влаштуватися охоронцем у нічний клуб, він побачив, що поруч, майже не ховаючись, торгують «наркотою». І тут же пішов до директора, вимагав навести лад. Проте керівник клубу лише відмахнувся: мовляв, що тобі більше за всіх потрібно? Не міг він спокійно дивитися на той безлад, – говорить Віра Миколаївна.
Втомившись від такого «мирного» життя, байдужості людей і непорозуміння, Михайло вирішив, що його місце там, де точаться бої. Тому підписав контракт зі Збройними Силами України.
– Знаєте, він мені тоді чи не вперше сказав неправду. Мовив, що підписав контракт на пів року, а виявилося – аж на три, – говорить мати полеглого Михайла.
Так у складі 15 батальйону 128-ї бригади солдат Михайло Покидченко знову відправився на фронт.
А потім була страшна звістка: «Ваш син загинув…»
– В мене чоловік – угорець, тому День Святого Миколая святкуємо в ніч з 5 на 6 грудня. Так було і тоді. Зібрала подарунки дітям, чоловікові. Приготувала святкову вечерю. Аж раптом – страшна звістка. Я два місяці не могла дійти тями. Відмовлялася вірити. Похорони майже не пам’ятаю, адже була «на уколах», – крізь сльози говорить Віра Миколаївна.
Батько Михайла після загибелі сина підписав контракт з тією ж 128-ю бригадою і вирушив на передову. А Віра Миколаївна дотепер займається волонтерством. Нещодавно за її участю відремонтували черговий автомобіль для вже рідної військової частини.
– Допомагаю, чим можу, аби нашим хлопцям було хоч трохи легше. А ще онука росте, моя радість. Потрібно якось далі жити. І усміхатися, нехай хоч і крізь сльози, – прощаючись, говорить Віра Миколаївна.
