Таку комплексну підтримку родинам, що наразі не знають куди звернутися, буде надавати Регіональний центр соціального супроводу, створення якого започатковано у Збройних Силах. Про…
Напередодні професійного свята Десантно-штурмових військ ЗСУ до пресцентру АрміяInform завітав Олексій Пайкін – у 2014‒2015 роках офіцер 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, письменник.
Поговорили про дитячу мрію Олексія, бої на українсько-російському кордоні у 2014-му та підбитий російський КамАЗ
Ще пацаном мріяв стати генералом…
‒ У мене батьки познайомилися в армії. Батько служив строкову, мама – надстрокову. В Азербайджані, у місті Нахічевань. Я там і народився. Через рік ми переїхали до Миколаєва. Тато був мічманом морської авіації. Пам’ятаю батька в гарному флотському одязі, взимку везе мене на велосипеді до дитячого садка – дорогою на аеродром Кульбакіно. Сніг скрипить, іскриться, вранці темно… Я завжди відчував, що армія – моє покликання, ‒ розповідає Олексій.
За його словами, він із відзнакою у 1992-му закінчив Хмельницьке вище артилерійське командне училище.
‒ Мав змогу обирати, куди їхати. Обрав Миколаїв. Відношення не взяв, бо в артилерійському полку все було «забито». Та дізнався про вакансію у 40-й десантно-штурмовій бригаді. Прослужив там рік… Але тоді був період розчарувань. Хлопцем ще мріяв стати генералом, хотів отримати Зірку Героя. А на той час війна в Афгані закінчилася. Була «надія» на Придністров’я, ми навіть чекали вертольоти, щоб летіти туди, але нічого не вийшло. Думаю, все – воювати нема де, життя закінчилося. Зрозумів, що війни в цьому житті не буде. А їсти не було чого, зарплату давали раз на півріччя – купони в торбах. Обмундирування немає. От і зрозумів, що не можу займатися тиловою роботою. Це був 1993 рік. І написав рапорт на звільнення…
Розмова переходить на тему українсько-російської війни.
‒ У 2014 році на початку березня прийшла повістка. Приїхав до військкомату. Записали мій номер телефону. З часом повідомили: треба приїхати на десятиденні збори. І 10 березня потрапив до 79-ї бригади (тоді ще окремої аеромобільної. ‒ Ред.). Офіцерів кадрових у бригаді тоді перевели на казармений стан. Це одразу насторожило. Потім нас зібрали і сказали: ми підпадаємо під мобілізацію… І я став старшим офіцером батареї ‒ командиром вогневого взводу.
Перший бій
У квітні 2014-го Олексій з бригадою вийшов у район Амвросіївки.
‒ А вже 11 червня надійшла команда на переміщення. Ми зробили марш до Савур Могили. Батарею підпорядкували ротно-тактичній групі, якою командував тоді ще майор Максим Миргородський (нині командир однієї з одшбр. ‒ Ред.). Коли просувалися до висоти, втрапили у засідку. Кілька кулеметних точок почали по нам стріляти. Прилетіли наші «вертушки», відпрацювали по противнику. Ми залягли і зайняли кругову оборону, відстрілюємося. Чую, мені по рації: «Товаришу майоре, ми розгорнули гармату!»… А ми своїх людей не встигли довчити як слід. Навчально-тренувальні стрільби були, але замало. Бракувало часу на підготовку… Біжу до гармати. А вже навколо земля із небом змішуються, жах! Розуміємо: треба смалити по ворогу! Я біля гармати, таблиці стрільби немає, нічого немає. Приціл є, панорама є, ящик із боєприпасами неповного заряду є… Це специфіка артилерії – прямою наводкою стріляють повним зарядом. Щоб траєкторія вийшла якомога прямішою. Телефоную начальнику штабу дивізіону. Кажу: «Володимирович, дай приціл на дальність». Він дав. Десь пострілів шість зробили. Я – навідник, майор Олексій Міняйлов (нині командир бригадної артилерійської групи в одній з бригад. ‒ Ред.) – заряджаючий, і ще командир взводу управління батареї – бігав, гаубицю допомагав на місці фіксувати, бо її поставили на дорозі, на асфальті… Вона стріляє і їде, як корова на льоду… Спецпризначенці потім сказали: хлопці, дякуємо, молодці, прикрили. Я зрозумів, що тоді так і не вирішили штурмувати Савур Могилу. От ми і відійшли. У підрозділі був один поранений – кульове наскрізне в руку… Таким був мій перший бій.
Після цього підрозділ Олексія перемістився під Маринівку. На кордоні з РФ.
‒ Нас дали на підсилення 72-й бригаді. Пізніше вийшли до Ізвариного… Приїхали на висоту. Вона гола, сланцева, копати неможливо. Організували грейдер, який зробив нам пару капонірів, нарив бруствери. І ми гаубицями Д-30 стали в ротний опорний пункт. Хоча ця гармата – для стрільби із закритих вогневих позицій, ми стали на самий передок, на відкритий майданчик. І першого ж дня прилетіла до нас протитанкова керована ракета. А ми тоді ще не дуже обстріляні були. Одразу купа поранених. Комбата Дениса Губанова поранили в ногу. Але він відмовився залишати позицію… Згоріли у нас дві гармати. Одну вдалося відремонтувати на місці, тож залишилось п’ять… Ще у нас такий епізод під Ізвариним був. Сидимо на висоті й бачимо КамАЗ сепарів, що тягне Д-30. Таку ж, як і в нас… Я сам зарядив і вистрілив. Усе розніс. Виявилося, там загинуло двоє росіян.
Рожеві труси під Ізвариним
Офіцер згадує, що обстрілювали їх щодень.
‒ Зі своєї позиції бачили територію РФ. Знали: якщо у нас зв’язок пропадав, треба чекати обстрілу. В основному «крили» протитанковими керованими ракетами. Їхні постріли цілили по наших БТРах, які були прикопані! Таке міг зробити тільки професіонал… Ми слухали в ефірі всі перемовини росіян. Дражнили їх. Був у нас такий майор Груша. Він їм по рації: «Вам капець!!» Сміялися ми тоді… Коли запитують, що запам’ятав на війні, то згадую не руки-ноги відірвані, а те, як сміялися й дуріли.
Олексій зі сміхом розповідає, що іноді траплялося після обстрілів.
‒ Поставили ми в капоніри два «Урали». Всередині – волонтерська допомога: труси рожевого кольору. Прати ж не було можливості… Постачальники, мабуть, не знали, куди дівати, а тут військовим якраз білизна потрібна. В «Уралах» ще була вода бутильована, шампунь. Машини нерозтентовані, тому, якщо з безпілотника дивитися, можна подумати, що там боєприпаси. І били по них щодня – ракетами, мінами. Наскрізь кузов пробивали… Зрештою, зняли ми тент. А всередині усе, як міксером перемішане, ‒ рожеві труси, вода, шампунь…
‒ У дочки 14 липня день народження. Дружина перед цим телефонує… «Прорвалася», бо зв’язок зовсім поганий вже був: «Льош, ти ж пам’ятаєш, у малої день народження?» Вони там орендували столик у кафе для дітей… І я от думаю: це якщо я тут здохну, в дитини не буде дня народження толком! Тому треба протриматися і не загинути.
Це був такий кайф! Я у стропах висів, плакав, сміявся і співав!
…Коли підрозділ мав піти з-під Ізвариного, лишалося тільки три гаубиці, і всі – спалені: коліс не було, пробиті станини…
‒ Їх скласти і вивезти – нереально. Ми їх замінували, підірвали і поїхали в Дякове, де стояла наша батарея з-під Зеленопілля. Деморалізована майже повністю. Там за 30 секунд їх усіх накрило «Градами». І нам тоді віддали їхні дві гаубиці Д-30 і два міномети… Стояли ми там, а до кордону – чотири кілометри. «Накривали» нас «Градами» і 152-міліметровими гарматами. Загиблих не було, але ентузіазму обстріли не додавали. З нами були залишки п’яти бригад. І ось 5 чи 6 серпня виходимо звідти. Нам 95-та і 25-та бригади з двох сторін пробивали коридор виходу наших п’яти колон. І росіяни за тим спостерігали. І ось піднімаємось угору. Росіяни, мабуть, в шоці були: ну як по них не стріляти?! Тільки відходили, одразу на те місце пакет «Градів» прилітав… Нині про це не згадують, але тоді постійно в небі був літак-розвідник. Не залітав на нашу територію, тільки по кордону, турбогвинтовий. День і ніч він гудів… Коли наш офіцер їздив на обмін «200-ми» з росіянами, вони йому показали на 18 «Градів» і сказали: «Якщо що, ми вас із землею зрівняємо».
Олексій Пайкін каже, що з дитинства мріяв бути десантником. Перший стрибок із парашутом виконав ще у 40-й десантно-штурмовій бригаді.
‒ Це такий кайф! Я в стропах висів, плакав, сміявся і співав! Десантник – це справжній чоловік, боєць, справедливий, сильний, його краще не чіпати. Пишаюся тим, що десантник. Мені справді неймовірно пощастило.
Насамкінець розмови просимо підписати для АрміяInform другу книгу Олексія «Шлях додому».
‒ Коли було років 30, намагався щось писати. Відправляв у журнали. Мені відповідали: молодий іще. Щось є, але тобі ще рано. І ось, коли демобілізувався 25 березня 2015 року, став писати товаришам шматки майбутніх оповідань. Про ті ж рожеві труси. Відгуки були схвальними. Тоді й подумав, що мало пам’ятаю події під Ізвариним. Узявся все згадувати й записувати. Матеріалу зібралося на цілу книжку. Коли приніс у видавництво, там сказали, що редагувати тут нічого не можна. Так і з’явилася дебютна книга «Незручні замальовки гібридної війни».
Фото – Дмитро Юрченко
