Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
До позиції «Зозуля», де несуть службу українські морські піхотинці, ми дістаємося дуже швидко. Як і обіцяв супровідник зі штабу командування: «Усього кілька кілометрів підтюпцем зигзагами окопів уздовж лісосмуги — і ми вже на місці».
— А чарівне слово? — чується з глибини чагарнику.
Це черговий наглядового посту. Його не оминеш. Після того, як наш супровідник обмінюється з ним паролями, за кілька кроків опиняємося у «володіннях» командира відділення молодшого сержанта Олександра.
Картинка навколо різко змінюється. Підлога і стіни шанців обшиті вагонкою. Замість стелі всюди натягнута маскувальна сітка. На цьому опорному пункті морські піхотинці тримають оборону вже більше ніж пів року. За цей час зроблено дуже багато.
— Дещо на позиції доробили, а щось зроблено абсолютно з нуля. По всьому периметру поглибили окопи. Обладнали камбуз. Зміцнили бліндаж для відпочинку бійців. Збільшили кількість вогневих точок, а також позицій для спостереження за противником. У нас навіть лазня з парною відбудована в окопі, — розповідає Олександр.
На підтвердження своїх слів командир відчиняє одні з дверей, і шанець огортають пахощі свіжозвареного борщу.
— Адже ми є підрозділом Військово-Морських Сил, тому у нас не кухар, а кок. А це на порядок вище. Відповідно й якість їжі краща. Можна навіть сказати, що ресторанна, але тільки в польових умовах, — з гордістю за підлеглих каже Олександр.
Зі свого боку звертаємо увагу на його спортивну й підтягнуту статуру, попри таке харчування й «сидячі» умови життя.
— Так ми ж еліта. Хлопці молоді. Аби підтримувати фізичний тонус і не знижувати планку, в окопі облаштували невеликий спортмайданчик з турніком, імпровізованими брусами, гантелями і штангою, — ділиться секретами стрункості командир.
Уже за філіжанкою смачної кави у бліндажі дізнаємося: ці військові за час війни побачили багато, проте, за словами командира, нинішня ситуація кардинально відрізняється від тієї, що була кілька років тому.
— У мене це третя ротація. Однак уперше на маріупольський напрямок я потрапив у серпні 2015 року. Відразу після навчального центру в «Десні», — каже командир відділення. — Простояли тут понад чотирнадцять місяців. Інтенсивність обстрілів тоді сильно відрізнялася від тієї, що тепер. По наших позиціях ворог відпрацьовував ствольною артилерією всіх калібрів. Обстріли тривали по 6–8 годин. На щастя, обійшлося без загиблих, хоча два мої друга зазнали важких поранень і повернулися додому інвалідами.
За словами Олександра, на відсутність обстрілів удень позначилася близькість його позицій до контрольного пункту в’їзду та виїзду. Причому вночі сюди можуть іноді прилетіти ворожі «подарунки» як зі стрілецької зброї, так із гранатометів і мінометів.
— Зазвичай вогонь ведуть неприцільний, і ми на такі провокації не піддаємося й відкриваємо вогонь у відповідь лише в разі прямої загрози життю чи здоров’ю наших військових. Хоча нині видимість противнику обмежує туман, ми повністю забезпечені тепловізорами, приладами нічного бачення. Крім того, збільшили добові наряди й чисельність постів спостереження, — додає Олександр.
Уже наприкінці розмови командир опорника запевнив журналістів АрміяInform: морпіхи з особливою завзятістю пильнують за противником, укріплюють позиції і лишати їх не збираються. А в разі потреби готові рішуче відбивати ворожі атаки.
