Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Інтерв’ю з солістом Kozak System Іваном Леньо

25 Вересня 2019

Іван Леньо: «На передовій почуваюся наче в іншій країні. Там концентрація мужніх людей з правильною позицією просто зашкалює»

Він ніколи не зраджує собі, своїм цінностям і життєвим принципам. Із самого початку творчої кар’єри визначив для себе чітке завдання — популяризувати українську музику, мову, культуру та історію як за кордоном, так і серед самих українців. Разом із гуртом під час Революції Гідності боровся за європейський вибір українців, а відтак активно долучився до руху підтримки українських воїнів. Його музика — це круті українські пісні з яскравим українським характером, козацьким драйвом і сучасною європейською фірмовістю, його гурт — однодумці-професіонали з твердою національною позицією. Про шлях становлення гурту, поїздки на «нулі», новий альбом «Закохані злодії», з яким козаки нещодавно об’їздили Україну від Сходу до Заходу, та багато-багато іншого в ексклюзивному інтерв’ю для АрміяInform розповів соліст Kozak System Іван Леньо.

«Kozak System» — це система, яка об’єднує людей з міцною волею і чіткою позицією

— Іване, про вашу чітку національну позицію відомо ще задовго до війни на Донбасі. Спочатку ви були учасником гурту «Гайдамаки», тепер — лідер козацького гурту. Як «Гайдмаки» трансформувались у Kozak System?

— Це продовження творчості дещо з іншими акцентами. У складі гурту змінився лише соліст — новим став я. Ми обрали іншу назву і почали писати пісні. Хотіли розказати світові про Україну, її історію, культуру. Та у перші роки нашої творчості зіткнулися з неприйняттям. Асоціативний ряд іноземців щодо України був дуже бідним і мав, скоріше, негативне забарвлення: Чорнобиль, Радянський Союз, корупція. Своїм образом, мовою, творчістю ми фактично створювали культурну дипломатію — відкривали світові іншу Україну. Навіть наша назва підібрана не випадково. «Козак» — це збірний образ українського чоловіка з міцню волею і чіткою позицією. «Систем» — система, що об’єднує людей навколо цієї позиції. Кожна країна має своїх історичних героїв: вікінгів, самураїв, мушкетерів. У нас теж є, ким пишатися. Козацький орден залишив після себе величезну спадщину.

— У вас є цілий альбом під назвою «Пісні самонаведення», де старовинні українські пісні історично-козацького змісту отримали сучасний апгрейд.

— Я переконаний, що кожен з нас має самонавестися, ідентифікувати себе як українець. Ці пісні повертають нас у наше історичне минуле. Наразі є ціле покоління людей, яким важко стати вільними. Це наслідки столітнього впливу Російської імперії на українське суспільство. Ми маємо розуміти, що війна з РФ почалася не в 2014 році, а сотні років до того. Ці пісні ми оживили, бо особисто я хотів би, щоб навколо мене були свої люди, з якими в нас однакове сприйняття і відчуття країни — України. Жан Поль Сартр якось сказав: «Пекло — це інші». Комфортно зі своїми, кому не треба нічого пояснювати.

Часто після концертів до нас підходять люди різного віку і дякують за те, що ми робимо. Але ми йдемо тим шляхом, який обрали, навіть якби такого не було. Адже великі українці — Вінграновський, Стус та багато тих, хто віддав життя за українську мову і націю, навряд чи за життя відчули якусь вдячність. Вони зазнавали утисків тоталітарного режиму Російської імперії, але попри це продовжували робити те, що робили, бо іншого шляху для них не існувало. Ось і для нас іншого шляху немає.

«Наші пісні, як додатковий допінг для бійців, бо вони про міць українських воїнів і про ворога, який він є»

— Сьогодні у ваших альбомах — слова сучасних відомих українських авторів Сергія Жадана, Дмитра Лазуткіна, Сергія Мартинюка, Сашка Положинського, Тараса Чубая…

— Музику написати здатен кожен, проте слова у пісні мають надважливу роль. Якось наш гітарист Сашко Дем’яненко написав мелодію на вірш Василя Симоненка, нам усім вона дуже сподобалася, але в оригінальному тексті був лише один куплет. Я прийшов на каву до Івана Малковича, запропонував йому дописати вірш. Він відмовився бо це «було б дуже зухвало». Проте порекомендував мені Сашка Положинського, який «через свій характер міг би ризикнути». О шостій ранку я пишу Сашкові про свій намір у месенджері, а о восьмій він прислає мені готовий текст на пісню «Не моя». Чи не містика?

— Революція Гідності і війна на Донбасі відкрила новий етап вашої творчості. Народилися пісні «Брат за Брата», «На Маніфест»…

 Скажу відверто, я не планував реагувати на події Революції творчо, бо фізично ми з гуртом брали в них участь. Але після розгрому Небесної Сотні я ніч не спав, був на таких емоціях. На той момент ми мали у закапелку текст Сашка Положинського і заготовку пісні. Ввечері того дня ми поїхали на студію і записали аудіо.

Коли почалася війна, ми написали «На… маніфест», «Подай зброю» — гімн для 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» — це пісні, які передають той самий український козацький дух, надихають і підбадьорюють наших воїнів. Як нам казали, це додатковий допінг для бійців, бо вони про нашу міць і про ворога, який він є.

«Війна вже п’ять років — частина нашого побуту»

— Кліп до пісні «Подай зброю» знімали просто на «нулі». Чому саме там, такі сюжети можна було б відтворити, наприклад, на полігоні?

— Оскільки ця пісня «про тих і для тих, хто воює у гірських бригадах», як каже її автор Гліб Бабич, то ми мусили познайомитися із хлопцями, про яких вона написана. Мені подзвонив Сашко Положинський, лідер гурту «Тартак», і сказав: «Іване, є класна пісня, абсолютно у вашому стилі. Запишіть її, зробите для хлопців добру справу». До нього звернувся його однокласник, який служить в одному з батальйонів гірсько-штурмової бригади, де командиром був Гліб Бабич, і попросив поставити його вірш на музику. Один із куплетів звучить так: «А нас не зламати і навіть не вбити, тому що відродяться з попелу квіти. Побачиш, утримавши небо у серці, додому прийдуть «едельвейси». Ми так надихнулися, що записали її за один день. Наступного ж дня приїхав Гліб, просто з Попасної. І було вирішено знімати кліп саме на Сході.

— На передовій із хлопцями провели кілька днів. Мабуть, і під обстріли потрапляли? Які настанови вам давали під час зйомок?

— Наші бійці — справжні професіонали, вони нас добре охороняли, тому коли над головою щось посвистувало, в такій компанії не зважали (усміхається). У головній ролі виступив саме Гліб Бабич, тож військовий дух було передано. Настанови? Коли під час сцени на вишці, яка залишилася після видобутку вугілля, ми хотіли поставити трубача трішки вище, військові, які охороняли цей периметр, не дозволили, пояснили, що снайпери, які прострілюють цю територію, можуть його зняти як мішень. Наші позиції розташовувалися близько від російських окупантів, ми їх добре могли розгледіти в бінокль.

— Що вражає під час поїздок на Донбас?

— Коли приїжджаєш туди, наче потрапляєш в іншу країну, де концентрація розумних мужніх людей з правильною позицією просто зашкалює. Це наче якийсь український рай, де немає двозначних суджень про однозначні речі, де ти спілкуєшся з людьми, які на одній хвилі з тобою. Починаєш бідкатися про те, чому багато людей на вільній території не мають почуття єдності нації… Запроваджуючи санкції проти загарбника України, світова спільнота багато втрачає — несе збитки за нас, а у нас не всі хочуть нести збитки за себе. Не ми почали цю війну, але об’єднатися маємо для перемоги. Я розумію, що воювати не кожен уміє. Але кожна людина як професіонал має сприяти перемозі на своєму фаховому рівні. Нам як музикантам треба писати пісні. Хлопці часто просять відсилати флешки наших композицій. Потім дзвонять із передової і вмикають гучномовець, а там на всю гучність лунає наш «Маніфест». Деякі навіть направляли колонки в бік сепаратистів, щоб морально їх давити.

— Про що говорите?

— Про життя. Ми не раз були «на нулях». Граємо просто у бліндажах, намагаємося брати звук, хоч як би він не звучав. Проте головне — щиро. Якось ночували із хлопцями в колишньому спортзалі на карематах. Хочу сказати, що відразу видно, де місце хлопця, а де дівчини. Наприклад, біля ліжка хлопців — бритва, мило… а біля дівчини — купа всього: люстерка, шпильки… Українські жінки навіть там примудряються зберігати свою жіночність і чарівність.

— За роки війни, очевидно, маєте багато друзів серед бійців.

— Так, війна вже п’ять років — частина нашого побуту. Це свій до свого, це брат за брата. Тому не дивно, що ми щодня спілкуємося, щодня є думки про наших воїнів. Якщо не їдемо на Донбас, робимо концерти для бійців на полігоні. З останніх на рівненському, в Коломиї. На кожному концерті у нас є місця для наших захисників. При чому це не 10–20, а скільки просять, стільки ми даємо. Війна триває — це історія українського народу, яка досі пишеться.

«Закордоном українські музиканти — ті люди, які розказують всю правду про війну»

— Ви об’їздили понад 20 країн світу, судячи з публіки, яка приходить на концерти, фідбеків, які ви отримуєте. Чи можете дати оцінку, як сприймає світова спільнота війну на Донбасі?

— На жаль, чіткого розуміння, хто насправді почав війну і що відбувається на Сході, досі немає і в деяких українців, які проживають тут. Якщо говорити про іноземну публіку, то все залежить від чесності преси. Я чув різні інтерпретації війни на Донбасі: що в нас громадянська війна, навіть що Україна сама напала на Донбас. Тобто інформація, яку вони отримують з медіа, абсолютно різна — десь правдива, десь згладжуються акценти, десь узагалі викривляються кути зору. Це є наслідком нашої інформаційної політики, фактично нівелювання її важливості як такої. Якщо ми стримали фізичний наступ ворога, то інформаційну війну ми поки що програємо.

— Знаю, брали участь у проєкті «Пісні війни». Розкажіть про цей досвід.

— Стас Поплінський, з яким ми записували пісню в рамках проєкту «Пісні війни», дуже нас уразив. Ми записували пісню у Львові на студії, під час перерви на каву він розповідав такі історії, що волосся дибки стає. Стас був у полоні, вийшов звідти, продовжив війну. В цієї людини є чітке розуміння, хто така російська імперія. І ясно, що цій людині ніколи в житті не вб’єш в голову якусь неправду. Наприклад, про те, що в нас громадянська війна чи щось типу того. Бо не можна воїна, який воював, обдурити. В нього є червона межа, за яку виходити не бажано. Адже український народ уже неодноразово довів, що здатен відстоювати свою позицію і на Майдані, і на Донбасі.

 Наразі триває тур-презентація вашого п’ятого альбому «Закохані злодії». Знаю, об’їздили Україну із Заходу до Сходу, встигли виступати і перед нашими воїнами. Скажіть, як вони сприймають ваш ліричний контент?

— «Закохані злодії» — фраза, яку ми почули в одного з київських музикантів — «Мало». Вона нам дуже сподобалася. «Мало» написав авторську пісню про це, ми зробили свою версію. Коли почали збирати альбом, зрозуміли, що майже всі пісні в ньому про кохання. З усією палітрою почуттів. Тут є взаємне, є нерозділене кохання, а в випадку «Закоханих злодіїв» — кохання двох не вільних людей, які дуже хочуть бути разом, тому втікають на острів.

«Маємо усвідомити: з того боку — ворог, треба поставити стіну, щоб він не міг пролазити і шкодити нам»

— Ви одним із перших артистів звернулися до українців із закликом «не купуйте російське», ставши ініціатором заборони російськомовного контенту на радіо та ТБ. Як ставитеся до того, що наразі вони таки прориваються в ефіри?

— Якщо наші воїни стримують фізичне вторгнення на територію України, ми маємо стримувати їхній поступ в інформаційному й економічному вимірі. Маємо усвідомити: з того боку — ворог, тому треба поставити стіну і жодних компромісів, жодних щілин, крізь які він міг би пролазити і шкодити нам. Чим відоміший і чим розумніший ворог, тим він небезпечніший.

 Як щодо мовного питання?

— Якщо іноземець чує від тебе російську, він автоматично думає, що ти з Росії. Це для нього парадокс і розрив шаблону. Вони не розуміють, як це вести війну з РФ і говорити російською. Якщо ти українець, то за кордоном спілкуйся рідною або ж англійською. Якось до мене в гості приїжджав друг-американець, коли прокрутив наші радіостанції, сказав мені: «Я не розумію, в якій країні перебуваю». Із цим потрібно щось робити. Спілкування українською — ознака високої культури. Адже коли ти не поважаєш свою землю, культуру, не знаєш своєї історії — приходить Путін і доступно все пояснює, або Сталін, або Янукович…

 Чи можливо, що Kozak System колись писатиме і виконуватиме пісні іншою мовою, щоб розширити свою аудиторію?

— Якщо такий україномовний гурт, як ми, сприймається як якесь неймовірне служіння Батьківщині — це ознака, що ми, українці, зневірилися. Адже має бути абсолютно навпаки. Має викликати подив те, що хтось співає іншою мовою, ніж українська.

Допоки в нас величезна кількість людей, які не розуміють, хто вони, що таке їхня країна, і які засади існування їхньої країни, я максимально співатиму українською. Я не патріот — це слово кліше, яке обмежує коло мого розуміння любові до своєї Батьківщини. Я українець — і цим усе сказано.

 Чи будете після війни виступати в Росії?

— Я не хочу бути гострим радикалом в очах людей і не маю права когось повчати. Але я маю право сказати, що я особисто ніколи не поїду виступати на Красну площу і в Росію загалом. Глибинно для себе я зрозумів, який народ населяє цю країну. Я маю право так казати, бо я навчався 2 роки в Росії в Воронезькій консерваторії. Оскільки акордеон уважався інструментом загарбника, в Києві такого класу в ВНЗ не було. Довелося їхати туди. Я жив в гуртожитку з росіянами. І хоча я прочитав усього Достоєвського, люблю Аксьонова, Єрофеєва і Довлатова, але я знаю історію. Тому я перегорнув цю сторінку свого життя і наразі не хотів би мати жодних зносин з РФ.

«Ніде в світі немає такого, що людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються»

— Дивлячись на вас, вашу колоритну зовнішність, філігранну мову навіть не віриться, що ви жили в РФ і можете розмовляти російською.

— Так, а ще польською і навіть трохи англійською. Я постійно в режимі навчання. Коли я чую, що хтось не розмовляє українською, бо не хоче «спотворювати мову», мені від цього смішно. Бо я років 15 тому розмовляв таким суржиком, що вуха в’янули. Але мова — це обличчя людини і треба над нею працювати. В мене був цікавий випадок, коли в Одесі в банку касирка сказала мені: «У вас така гарна українська мова, ви, мабуть, з Західної України», кажу: «Ні, я з Києва, але я працюю над мовою». Що я їй маю сказати? Я там народився, проте 20 років живу в Києві. Вона розповіла, що російськомовна в житті, але завжди мріяла спілкуватися українською. Я переконаний: розмовляти українською не можна змусити. Чим більше застосовувати санкцій, тим більший супротив це викличе. Мова має затягнути. Чим вона мелодійніша, краща, тим більший інтерес вона викличе, людина захоче її слухати, а пізніше і вивчити. В цьому великий внесок саме публічних людей. Саме вони мають можливість створювати якісний цікавий український контент, щоб це подобалося людям. Російська імперія зробила мову чинником відчуження, ознакою націоналізму, сепаратизму, причиною конфліктів. Ніде в світі немає такого, що людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. Якби всі мешканці України чітко розуміли: «я українець, знаю історію й мову, поважаю цю землю, маю свою мету, розумію, що повинен разом з іншими захищати цю землю», ми б жили в раю.

 Ваша родина по материнській лінії свого часу відчула, що таке бути переселенцями. Разом з іншими лемками була переселена з села Криниці (нинішня Польща) до Монастириська Тернопільської області. Лемківську знаєте?

— Я шкодую, що у свій час мама чи тітка не розповіли мені більше про лемків, не заспівали більше пісень, не розказали більше легенд. Принаймні, не змусили вивчити мову, мені б це сьогодні не завадило. Коли я навідувався до свого прадіда Василя, чув, як він зі своїми дітьми й онуками говорив якоюсь дивною мовою. Я запитував у мами, що це? Вона говорила, що це лемківська говірка. Хоча мені тоді здавалося, що це польська мова.

Пригадую, що коли у чиємусь господарстві різали свиню, то запрошували чоловіка на ім’я Стефан Гавриляк. Він був етнічним лемком і розмовляв виключно лемківською. Він якісно й за особливими рецептами вмів готувати ковбаси, шинку та різні страви зі свинини. Пізніше я зрозумів, що страви, які їв у прадіда й тітки Стефи, дуже відрізнялися від того, що готувала мама. Стефа неймовірно смачно робила тістечка й капусняк. З хлопцями з гурту коли десь куштуємо подібні страви, то вищою похвалою є: «ну так, як у цьоці Стефи». Моя бабуся листувалася лемківською з тими, хто лишився на території Польщі. Я частенько читав її листи, а також чув телефонні розмови з ними, які в період Радянського Союзу відбувалися досить рідко. На жаль, цілеспрямовано лемківської мене не вчили. Нас було троє розбишак, тому вивчення мови поступилося пріоритетом більш важливим справам.

«У нас є армія, є величезна кількість людей, які готові боронити свою країну»

 У політику не плануєте?

— Я люблю відчувати себе незалежним. Я розумію, що кожен на своєму місці здатен впливати на розвиток країни. Якби я відчув, що мої знання стали б корисними і необхідними країні саме там, тоді я б можливо подумав про це.

 Коли, на вашу думку, закінчиться війна?

— Думати, що закінчити війну швидко з більшою у рази країною, ніж наша, зухвало. Але я хочу сказати, що ми вже перемогли, адже стільки років ми тримаємо країну. Це означає, що Путін боїться. Він зрозумів, що легкої прогулянки не вийде, що українці дадуть такий спротив, який може перерости в наступ. У нас є армія, є величезна кількість людей, які готові боронити свою країну. Я би хотів, щоб кожен із нас зрозумів, як непросто втримувати країну на плаву, воюючи з однією з найсильніших країн світу. І вірю, що в процесі війни сформується незалежне суспільство. Як зупинити цю війну? Є два шляхи — перемога або капітуляція. Інакше агресора не зупинити.

— Що побажаєте нашим захисникам?

— Я хочу подякувати всім воїнам від усього серця за ваш щоденний подвиг. Хочу щоб ви знали: те, що ви захищаєте нашу країну, мене, мою дочку, — це залишиться у віках, а в моєму серці — до кінця мого життя. Ми бували з хлопцями на передовій, і не раз, і розуміємо, як вам не просто. Я вам бажаю міцності духу. Тримайтеся. Ми вас поважаємо, цінуємо, любимо і до зустрічі на передовій.

Розмовляла Ольга Мосьондз

Стежте за нами в Instagram
Інтерв`ю, Новини