Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Восени 2014-го та взимку 2015-го під Авдіївкою часто-густо точилися баталії не менш запеклі, ніж на Донецькому летовищі
Логіку північного напасника іноді, кажучи м`яко, збагнути вкрай важко. Ну як, скажімо, второпати, чому чи не третину так званої «1-ї слов’янської бригади ДНР» становили кадирівці-чеченці? Так, воювати цих «слов`ян» навчають у горах змалку. І Кремлю вони ой як вигідні… як гарматне м`ясо. Але як таке вписати у поняття «русскій мір»? Бо ж убивають ті джигіти не кровожерів із африканських нетрів!
Втім «братській» маячні протиставити нам є що. Згадаємо, приміром, як наші «кіборги» на Донецькому летовищі клали отих несподіваних «родичів» сніпами. Або — як вщент громили їх під Авдіївкою українські десантники пліч-о-пліч із загоном Повітряних Сил ЗСУ «Дика качка». Цей підрозділ утримував стратегічно важливі позиції під кодовою назвою «Зеніт» поблизу шахти «Бутівка» між Авдіївкою та Донецьким аеропортом.
Бували у «качок» дні, коли на «Зеніт» прилітало кількасот мінометних, артилерійських і реактивних мін та снарядів. Кількість безперервних обстрілів зі стрілецької зброї або гранатометів там взагалі ніхто не рахував. Проте головний свій бій «качки» разом із приданими десантниками прийняли наприкінці січня 2015-го.
Бували дні, коли на «Зеніт» прилітало кількасот мінометних, артилерійських і реактивних мін та снарядів
В ніч із 17 на 18 січня до «Дикої качки», яка налічувала трохи більше сотні бійців, із боєм пробився посилений підрозділ 95-ї десантної бригади. При цьому 15 десантників зазнали поранень. Особовий склад обох підрозділів евакуював поранених та відразу почав організовувати кругову оборону. Як виявилося потім — недаремно.
Вранці 22-го січня з боку селища Спартак до «Зеніту» абсолютно відкрито двома частинами попрямувала колона бойової техніки. Броню її та однострої десанту прикрашала українська символіка. Взаємодія між нашими підрозділами після виходу «кіборгів» із ДАПу, так би мовити, шкутильгала. Тож хтось із командирів та спостерігачів прийняв колону за своїх. У ефірі пролунав наказ колону не чіпати. Й під час проходження її першої частини повз «Зеніт» деякі наші бійці навіть вітали десант на броні, а ті махали їм у відповідь руками.
Першими похопилися офіцери 95-ї. Чотири дні тому вони брали участь у невдалому штурмі Спартака. А тут — саме з його боку на слабо прикриту Авдіївку суне важка техніка із гарматами на причепах! Тож колона — ворожа. І другу її частину «Зеніт» зустрів кинджальним прицільним вогнем. Саме цікаве, що бойовики були абсолютно впевнені в тому, що після виходу із ДАПу «деморалізовані укри» купляться на їхню витівку із маскуванням та здадуть їм місто майже без бою. Тому раптова й потужна вогнева атака стала для них просто громом серед ясного неба.
Бойовики резонно вирішили, що на відкритому просторі їх перестріляють, як зайців. Тому покидали колісну техніку на дорозі й пішли на «Зеніт» в атаку
Десантник сержант Олександр розповідає про події так.
«На чистому полі з’явилась колона техніки. Ми спочатку не знали, хто такі, подумали — наші відходять з боку аеропорту. Першими в колоні йшли 7 танків, за ними вантажівки із причепленими гарматами Д-30. А за ними — ще 2 танки та БМП. Командир декілька хвилин з’ясовував у ефірі, хто це так привільно розгулює у нас перед носом. А потім нам віддали наказ бити ворога з усіх стволів».
Зав`язався бій, з обох сторін запрацювала артилерія. Але бойовики резонно вирішили, що на відкритому просторі їх перестріляють, як зайців. Тому покидали колісну техніку на дорозі й пішли на «Зеніт» в атаку.
Молодший сержант із «Дикої качки» Дмитро Яновський донині вважає 22 січня найважчим днем свого життя.
— Восени, — розповідає він, — коли по нас було десь по півсотні попадань снарядів на позиції за добу, ми думали, що це забагато. Але після Різдва вели рахунок уже на сотні розривів тільки в межах району оборони.
22-го, після масованого артилерійського обстрілу із «Градів» та артилерії великих калібрів, майже приречені на повне знищення бойовики пішли на нас в атаку бронею та пішим порядком. Ударили по них — команду на вогонь отримали по рації від командира загону полковника Олександра Туринського. А знищувати чужинців «по-дорослому» почали вже на наших позиціях, на які вони прорвалися і вже квапливо окопувались.
Бойовики розгорнули проти нас бронетанкову групу з піхотою, вивели на пряму наводку гармати «Рапіри», які везли на причепах. Цей був бій «у лобову». Розпочався він приблизно об 11-й ранку і тривав більше 7-ми годин. «Качки» спалили 2 ворожих танки, 3 бронетранспортери, 4 бойові броньовані машини та вісім вантажівок. До речі, найприємнішим трофеєм для всіх нас стали чотири гармати «Рапіра» із боєзапасом. Одну з них хлопці налагодили й застосовували в обороні. І 1 лютого спалили з неї ворожий бронетранспортер. А десантура вела свій рахунок перемог«.
Яновський упродовж усього бою був із товаришем з 95-ї аеромобільної бригади на посту «Тернопіль». Десантники якраз поділились з побратимами трофейним великокаліберним кулеметом — ото був вчасний «подарунок». Хлопці вели вогонь по ворогу із двох кулеметів, іноді — по далеких цілях — зі снайперської гвинтівки. Один споряджав патронами стрічки і магазини, другий стріляв.
Загальні втрати бойовиків становили приблизно 60 загиблих та 12 полонених
— Дмитро, — запитую, — ти свої влучання бачив?
— Важко було б не побачити, як вороги падають від моїх черг, вони ж бо наближались до окопів метрів на 100. Деякі проривалися ще ближче. Після бою ми власноруч зібрали 10 тіл бойовиків явно не слов`янської зовнішності тільки на наших позиціях. Ще 40 з гаком тіл джигітів витягли із ближніх полів, у мене є відеозаписи (див. нижче). Тіла загиблих за домовленістю із тією стороною 95-ка обміняла на тіла «кіборгів».
Десантники і «кіборги», до речі, у Дмитра — тема особлива. Він ніколи не забуде, як десантура по радіозв`язку виходила на «Диких качок» з проханням вести вогонь із танків по їхніх власних позиціях у терміналі на летовищі. А паралельно викликали вогонь артилерії вищого підпорядкування знову ж таки на себе. Ще й покрикували в ефірі — бийте по наших корегуванням, у полон до «кадирівців» не підемо.
Стосунки навіть з офіцерами були, як із ріднею, але без усякого панібратства — окопи рили стоячи поряд і полковники, і рядові
За 2-3 дні «качки», а за ними і десантники 95-ї полонили кількох бойовиків, які підтвердили, що проти них билися переважно «діти чужих гір». Загальні ж втрати бойовиків того дня становили до 60-ти загиблими та 12 полоненими.
«Люди на війні геть інші, — ділиться зі мною молодший сержант, — для мене „Дика качка“ стала другою, великою родиною. Стосунки навіть із офіцерами були, як із ріднею, але без усякого панібратства — окопи рили стоячи поряд і полковники, і рядові. Командири, перевіряючи пости, завжди приносили щось смачного поїсти і самі з нами їли з одного казана, ділилися останнім. Війна нікого не робить рівними, але вона невідворотно виявляє в людях або найкраще, або навпаки…»
