Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
— Полон не передати словами. Після катувань холодний бетон здається гарячим і м’яким матрацом. Одного разу, коли повз мене проходили бойовики зі зброєю, я щиро попросив їх: «Застрельте мене, будь ласка!» У другому випадку, коли знайшов іржавий ключ, спробував його заточити. А потім напівтупим різав вени…
— Капітану відірвало пів щелепи. Споглядаючи це, я втиснувся в землю і думав: «Краще, щоб осколки снаряда відразу відібрали життя. Навіщо помирати в муках!»
— Коли 2 травня 2014-го в Одесі в Будинку профспілок на Куликовому полі загинув мій рідний брат, який за триста гривень пішов помахати незрозумілим прапорцем, я, прикордонник, дав собі слово захищати свою землю і рідних від цього нашестя «русского міра». Згодом було АТО.
— Водяне, Опитне, Бахмут, три ротації в Донецькому аеропорту. Я прошу товариша подати ніж, щоб відкрити тушняк. Не встигаю — починається бій. А після бою вже не маю кому віддати цей ніж і з ким розділити бляшанку. Двадцять третій побратим став «двохсотим». Цей ніж я йому віддав, поклавши на холодні груди.
— Коли ми, «правосеки», просили у «зесеушників» БК, вони давали і думали, що нам його вистачить на місяць. А через день ми знову приходили і просили ще. Такі бої не забуваються.
— Перед війною я була начальницею відділу соціальної служби, держслужбовцем, у якої в підпорядкуванні три десятки людей. Ніколи не відчувала до військових особливого ставлення. А коли почалася війна, зрозуміла свою місію — їздити та допомагати цим мужнім, героїчним людям. Одне задовбувало — дороги.
Це тільки деякі уривки з дев’яти монологів, що читають не актори, а теперішні і колишні бійці у виставі «Голос», яку поставив режисер Євген Степаненко, теж, до речі, учасник українсько-російської війни. Цю виставу ще називають документальною, адже всі, хто на сцені, розповідають правдиві історії зі свого фронтового життя. Історії без прикрас і вигадок, а такі, якими вони були.
— На жаль, на шостому році війни багато пересічних громадян не знають, що пережили ті, хто пройшов війну. Яка вона насправді, хто, за що і з ким воює, як воно хоронити побратимів і як після того повертатися до мирного життя, — говорить медик-старшина Олеся Антонова.
Луганчанка, мати трьох дітей, вона почала війну в «Айдарі». Під прикриттям розвідувала блокпости бойовиків, діставала і носила нашим бійцям з окупованої території медикаменти. Потім, після демобілізації, підписала контракт і служить по сьогодні в одному з зональних відділів ВСП.
— Коли мене деколи запитують: «А ви що не загинули в 14-му і 15-му роках?!» Це просто шокує! Треба, щоб про цю війну люди знали більше, — продовжує Олеся Антонова.
За словами психолога проєкту Тетяни Ярошенко, це не реадаптаційний проєкт для учасників АТО, а суто мистецький.
— З нашими акторами все гаразд. Скоріше хворе суспільство, яке байдуже до тих, хто його боронить, а деколи за свободу і майбутнє інших віддає своє життя, — зазначає психолог. — І ми їх не повинні забути.
На афіші вистави «Голоси» читаємо: «Ми — добробати, ЗСУ, Нацгвардія, прикордонники, «правосеки» та волонтери. Герої. Сонечки. УБДшники. Пільговики. Оперативний резерв першої черги. Ми живемо поруч із вами. Ви нас знаєте. Ми — ваші сусіди, родичі, друзі, знайомі, перехожі на вулицях. Ця вистава — наші голоси».
— Вистава має таку символічну назву, адже за кожним нашим голосом — голоси сотні побратимів, схожі історії війни. Ми хочемо цією виставою донести до людей, що ми серед вас. І нам не подобається байдужість суспільства. І війна ще не закінчилася! — говорить «кіборг» Роман Гребенюк.
— Про що вистава? Вона про нас у 2019 році. Це спроба розібратися, що з нами відбувається. Як з людьми, які були на війні і повернулися, і з тими, хто не пішов на війну. Це голоси, які резонують у кожному з нас. Кожен має зрозуміти, з ким ми воюємо, що таке війна, хто служить нині», — додає Євген Степаненко, режисер театру та ветеран війни.
Свої правдиві історії на сцені театру того дня розповіли ветерани війни: Олеся Антонова, Катруся Бережна, Юра Григор’єв, Дмитро Клугер, Володимир Дубецький, Олександр Мітчик, Андрій Лоза, Андрій Балацький, Роман Гребенюк.
Наступна зустріч акторів-аматорів із глядачами відбудеться у Дніпрі. Допомагає здійснити ці зустрічі благодійний фонд «Творча криївка».
