Військовослужбовці Збройних Сил, бійці добровольчих батальйонів, волонтери та воєнкори, яким пощастило вижити та пройти крізь пекельний «зелений» коридор нині є унікальними носіями інформації, що наче калейдоскоп з розрізнених частинок складає повну картину подій у серпні 2014 року.
АрміяInform вже публікувала спогади бійця-добровольця Юрія Бурляя про вихід з оточення:
Один з його товаришів по службі у добровольчому батальйоні МВС «Миротворець», з яким вони разом перебували у Іловайську тепер навчається на 2-му курсі факультету ракетних військ і артилерії Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. 30-річний дніпрянин Олександр Дрозд також погодився розповісти кореспонденту АрміяInform про те, що відбувалося 5 років тому в Іловайську:
– Нас ввели в місто на допомогу іншим добробатам. Броні у місті не було в жодного з батальйонів. «Збройники», як ми називали колег з ЗСУ, забезпечили вхід «Миротворця» в Іловайськ, супроводивши бронею до околиць. А армійські артилеристи «накидали» димових снарядів для постановки маскувальної завіси. Далі вже мусили справлятись самі.
При в’їзді в Іловайськ була розташована тимчасова база батальйону «Донбас», трішки далі, у будівлі дитсадка стояли «Київ-1» та «Світязь». А ми підтягнулись до залізничного депо, на допомогу батальйону «Херсон». Там їх перебувало небагато, десь осіб 25. Це було дуже доречно, адже за коліями, метрів зо 300 від нас у будівлі школи вже були позиції бойовиків. З озброєння у нас була лише стрілецька зброя. А найважчим калібром, який був під рукою можна назвати РПГ-7. Усі чекали, що підтягнеться на підсилення бронетехніка і ми підемо на зачистку вулиць…
«БК закінчився на другий день, гранати з пластику…»
Спочатку планували просуватись далі. Про відступ – не думали. Але довелось сидіти в депо, чекали на «броню». А ворог тим часом вже кілька разів обійшов навколо нашої позиції. А дещо згодом з’явився ворожий танк. І тоді вже зрозуміли, що щось пішло не за планом. Десь оголився фронт і бойовики почали отримувати підкріплення.
На другу добу майже закінчився боєкомплект. Наш батальйон був міліцейським, а відтак, і норми видачі боєприпасів були МВС-ні. Не як у Збройних Силах. До прикладу, у мене було 8 споряджених магазинів на момент початку штурму Іловайська. Та й гранати нам видали не Ф-1 чи РГД-5, а міліцейські пластмасові РГО та РГН.
Наш комбат Андрій Тетерук домовився і ми змушені були на нашому броньованому «Шевроле», до слова, напевно, єдиному броньованому автотранспорті на той час у місті, прориватися на базу «Донбасу» за боєприпасами. Виїжджаємо під обстрілом, під’їжджаємо до їхньої бази, а вони вже також «у кільці». Прориваємось під обстрілом, вантажимо БК скільки влізе, і так само під обстрілом повертаємось. І так робили тричі! Фактично, 26-27 серпня вже всі підрозділи, що були в місті, перебували в оточенні. Рештки батальйону «Дніпро-1» відійшли на базу «Донбасу», а ми залишились в депо. Фланг вже ніхто не прикривав, інтенсивність боїв зросла.
В самому Іловайську російських «регулярів» ми не бачили. А от зойки на кшталт «Аллах акбар» з боку ворога під час вуличних боїв було чутно. Згодом, взявши в полон ворожого корегувальника артвогню, дізнались, що в місто зайшло до п’яти сотень кадирівських горлорізів.
До слова, вночі ворожа піхота активності не проявляла. По нас працювала лише їхня артилерія: 120-ті міномети та 152-мм гаубиці, які стояли десь за містом.
Ми ж не сиділи на місці: виходили групками і «кусали» противника з різних боків, бо розуміли, що статична оборона лише погіршить поточну ситуацію.
За декілька діб боїв у депо в нас не було неповоротних втрат. За це дякуємо нашому комбатові «Миротворця» Андрію Тетеруку, який розумно поставився до комплектування підрозділу. Зайвих людей не було. Він особисто добирав людей, намагаючись зібрати хлопців з бойовим чи миротворчим досвідом. І тому ми майже без проблем протримались п’ять діб. А в ніч на 29 серпня отримали наказ на вихід з Іловайська.
О четвертій ранку ми мали вирушити. Засобів для постановки аерозольного маскування, самі розумієте, у нас не було. Отже, підійшли до вирішення питання творчо. Вирішили по-майданівськи запалити шини, щоби дим та кіптява приховали наше переміщення. Облазили все депо та околиці, стягнули старі скати від техніки, познімали запаски. Із соляркою проблем не було – позливали з тепловозів, що в депо стояли. З пожежної машини, яка була в депо, зробили такий собі «ган-трак»: замість брандспойта на вертлюгу на даху пожежного ЗІЛа встановили РПК. А наші автобуси – «Богдани» та «пазік» – зміцнили залізними квадратними люками. Їх було досить багато на території ремонтних цехів.
Вихід з міста був взагалі за класикою: наші «бронеавтобуси» ідуть посередині, особовий склад по боках дороги у пішому порядку. Дивно, але ворог ніяк не реагував. Може, через те, що було рано. Та й шинами запаленими ми досить якісно задиміли все навколо. Кілометр дороги до бази «Донбасу» подолали без проблем. Вже там вишиковувалась колона. Щось близько 30 різних транспортних засобів. А от вже за містом почали прилітати перші «вітання» – по нас вдарили зі 120-мм мінометів.
«Росіяни зажадали, аби ми склали зброю. На це ніхто не пристав»
Те, що ситуація не на нашу користь стало зрозумілим, коли по радіостанції, що була в нашій командирській машині, ми почули, що росіяни зажадали, аби ми склали зброю. На це ніхто не пристав. Першою пішла бронетехніка армійців, пробиваючи дорогу крізь поле. Слідом – наші «бронеавтобуси»…
Згодом наш комбат на мобільний телефон зніме історичні кадри: завчасно підготовлені позиції російських військ, які зайшли в наш тил. Ми проїжджали повз них навіть не здогадуючись, що в’їжджаємо у підготовлену пастку. А потім розпочався розстріл. На полі поміж висотами, на яких вже стояли російські війська, нас почали розстрілювати, як в тирі. Наша група дивом вціліла: десь людей чотиринадцять з різних підрозділів. Потім ішли ночами, пробираючись від лісосмуги до лісосмуги. Я дізнався, що разом із нами з оточення виходить командувач сектору генерал Хомчак. Він повівся по чоловічому – зібрав нас, підбадьорив, сказав: «Я – генерал Хомчак! Хлопці зберіться! Мусимо прориватись до своїх. Залишився крайній марш-кидок!»
Це було вже за Старобешевим, коли з’явився мобільний зв’язок, і він зміг зателефонувати комусь. Ми були добровольцями, вмотивованими до спротиву ще з часів Майдану. Але після побаченого та пережитого там, хто хочеш занепаде духом. Та й фізичне виснаження давалося взнаки, зневоднення та відсутність їжі.
Але ми вирвались! Зрештою, вийшли на передові позиції наших військ, звідки нас забрав вертоліт…
Фото з особистого архіву Олександра Дрозда
