Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
15 серпня в Міноборони Дзвін Пам’яті лунав чотири рази, вшановуючи бійців, які загинули цього дня в різні роки внаслідок російської агресії й під час миротворчих місій. Троє з тих, кого згадували – військові 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь».
Кореспонденти АрміяInform були присутні на заході та поспілкувались з рідними і близькими полеглих героїв.
Коли Євген загинув, його синочку було всього півроку
– Все життя він був веселий, активний, оптиміст, постійно всіх підбадьорював. І скрізь знаходив позитив. Де бачив важку ситуацію, завжди відшукував слова, щоб у людей з`являлася усмішка на обличчі, – ділиться спогадами мати Євгена Єрмакова Олена Петрівна.
Розповідає, що хлопці, з якими служив її син, приїжджають до нього на кладовище цього дня, провідують. Євген був наймолодшим у своєму взводі.
– Його мобілізували у територіальну оборону Київщини, але потім комбат Олександр Гуменюк сказав: хто бажає добровільно піти на захист Батьківщини, лишайтесь. Євген погодився. Хоча в нього зостався синочок, якому було півроку, як тато загинув. Мотив у моєї дитини був один – щоб не допустити до нас ворога, щоб ми жили спокійно. Він так і казав: за вас іду воювати…
Він був людиною мужньою
На церемонію приїхала і вдова загиблого Олега Онікієнка Світлана з донькою Валерією.
– Він був людиною мужньою. Хоч дома – тихий, сумирний. До війни Олег був на Майдані. А як почалось АТО, поїхав інструктором у Петрівці. Мені не сказав, що тоді вступив до батальйону «Донбас». Але там трішки не склалося, – згадує Світлана.
За її словами, пізніше Олег зустрів хлопців, яких давно знав, і які вже служили в 11-му батальйоні:
– Запросили його до себе. Вони всі – справжні професіонали, які розуміли, що йдуть на війну молоді хлопці, і кому, як не Євгену і його друзям, вчити їх. Він мені пообіцяв, що додому вернеться. І я думала: ну, як такий професіонал може не повернутись? Але доля повернула в інший бік…
Олена продовжує справу героя-чоловіка
Юрій Петренко – друг командира 11-го батальйону тероборони полковника Олександра Гуменюка. Прийшов до Зали пам`яті, аби вшанувати загиблого товариша. Знались вони ще до війни: познайомилися на Майдані. З початком російської агресії пішли воювати, але в різні підрозділи.
– Я в 11-му батальйоні не служив, а був в артилерії. Якось ми у 2014-му в Чорнухиному прикривали цей підрозділ… Олександр пройшов кілька війн, це людина-кремінь, і організатор… Буквально за кілька днів до загибелі був останній дзвінок від нього. Я запитую: «Де ти, Сашко?» Він відповідає: «Я в Дебальцевому»… На фронті так і не довелося нам зустрітись.
– Знаєте, Господь парує людей. От Олександр пішов від нас, а його вдова Олена продовжує справу чоловіка, – додає Юрій.
Ми в цьому пересвідчилися, адже на церемонію вшанування загиблих Олена Гуменюк-Торган, прийшла в однострої лейтенанта ЗСУ.
– Мій чоловік не спав жодного дня, поки формувався батальйон, бо треба було всім забезпечити хлопців… 11-й батальйон стояв безпосередньо на лінії зіткнення, але в ньому були найменші втрати, – розповіла Олена.
Євген Проворний, АрміяInform
Фото – Дмитро Юрченко, АрміяInform
