У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Сьогодні в Міністерстві оборони України Дзвін Пам’яті пролунав двадцять два рази у пам`ять про бійців, які загинули 13 серпня в різні роки внаслідок російської агресії на Сході України.
У 2014 році під час наступу частин супротивника здовж російсько-українського кордону та артилерійського обстрілу, що супроводжував його, найбільше загиблих було в 30-й механізованій бригаді. Кореспонденту АрміяInform вдалося поспілкуватися з родичами Обухівського Олега.
Батько Олега Василь Обухівський розповів, що бригада сина перебувала спочатку в Херсоні, потім у Запоріжжі, а згодом їх перекинули під Степанівку.
– Олега немає з нами вже 5 років, – стримуючи сльози, розповідає Василь. Підрозділ Олега в’їхав у Степанівку в перших числах серпня і вже з того часу зв’язку з сином не було. Після загибелі й мені, і його дружині телефонували терористи і в трубку кричали: «Їдь і забирай тіло сина в пшеничному полі. Він там лежить прикопаний», – згадує Василь. Та додає, що Олег загинув 13 серпня, а поховати його змогли лише 5 вересня. Там нічого не було, одні кості залишилися. Я їздив на впізнання до Дніпропетровська…
Ще підлітком Олег Обухівський мріяв стати військовим, після восьмого класу вступив у військовий ліцей в Києві, закінчив його у 1997 році, а потім продовжив навчання у Київському військовому інституті зв’язку. Після закінчення інституту його направили на службу до Новограда-Волинського в 30-ту окрему механізовану бригаду.
Капітан Обухівський потрапив до району проведення АТО з перших днів. Спочатку місяць перебував на навчаннях на полігоні. Постійно телефонував дружині, виходив з нею на відеозв’язок по скайпу. І, звісно ж, не забував її заспокоювати, кажучи: «Не хвилюйся, у нас тут спокійно, не стріляють».
Разом із Василем до Зали Пам’яті захисників України прибув син Олега 16-річний Іван, який поділився спогадами 5-річної давнини.
– У серпні 2014 я був із другом у селі, й коли приїхав додому мені мама повідомила цю страшну новину… Коли я побачив заплакану маму, я одразу зрозумів, що вона мені скаже. Тоді мені було 12 років і я до кінця не усвідомлював, які події відбуваються в Україні. Тато сказав, що він просто їде в Запоріжжя… Він кожного дня телефонував мамі. Я дуже пишаюся своїм татом, а інколи я його навіть бачу у снах…
