Від самого початку широкомасштабного вторгнення «Яструби» ефективно й ефектно б’ють окупантів на сході та півдні України, застосовуючи широкий спектр безпілотних літальних апаратів — від…
Виїзд о другій ночі, за дві години зустріч з командиром артилерійської батареї «Тартаком», отримуємо вказівки, як поводитись на позиції гарматників М777А1.
Поки чекали, дуже тихо з темряви вийшла велика кудлата вівчарка. Пес присів мовчки біля нас, задивився кудись угору. Потім так само мовчки пішов, як тінь смутку невеличкого села Донеччини, неподалік фронту. Тут чути вночі тільки постійну канонаду вибухів з передової та звук моторів військових машин.
Сідаємо в пікап, машина з камерою нічного бачення по темряві завозить нас на позиції артилерійського розрахунку 148 окремої артилерійської Житомирської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.
«Мрій багато, але найбільша — перемога»
У посадці нас зустрічає командир розрахунку, ми швидко рухаємось до укриття, підсвічуючи червоним ліхтариком. Великий охайний бліндаж зустрічає теплом та світлом. Двоповерхові ліжка з темними армійськими матрацами вишикувалися вздовж однієї зі стін підземного укриття.
На одному з ліжок все світиться і сяє, це апаратура зв’язківця — 45-річного Тараса з позивним «Тарік». Сам він з Полтавської області. У цивільному житті працював будівельником, займався монтажем газотрубопроводів та опалення. У 148 бригаді служить з квітня 2023 року.
Про свої обов’язки говорить просто: має бути зв’язок та світло на позиції, обслуговування апаратури, акумуляторів, генераторів, передавачів.
— Багато роботи. Чому зв’язок може бути відсутнім? Причини різні. Може щось прилетіти, осколками пошкодити генератор, зламається рація, апаратура буває виходить з ладу, моя робота, щоб все воно чітко працювало, — пояснює «Тарік».
Він додає, що цивільна робота від армійської майже не відрізняється. — Все те ж саме, тільки трохи страшніше, — говорить зв’язківець з посмішкою.
Вдома на Тараса чекає дружина та двоє синів-школярів. Вони часто спілкуються по телефону, родина підтримує. Нещодавно повернувся з відпустки, каже, що все добре, тільки мало, хотілось би більше побути із сім’єю.
— Єдине бажання — щоб скоріше закінчилась війна та повернутись додому. Мрій багато, але найбільша — перемога.
«Артилерист 30 розряду»
До нас підходить побратим Тараса, сідає поряд. У нього сива борода, червоний ліхтарик виблискує на голові, веселі очі, як кажуть, «з бісиками», посміхається і представляється.
Антону 44 роки, позивний «Пекар», старший солдат, має посаду старшого навідника гаубиці М777А1. Уже понад рік перебуває на позиціях та виконує бойові завдання. До лав ЗСУ долучився у квітні 2023 року, з міста Бердичів.
— У 2022 році мене не брали у військо, бо маю чотирьох дітей, а у 2023-му, коли старшому сину виповнилось 18 років, по першій повістці пішов до військкомату. У мене старший син та донька від першого шлюбу і ще двоє синів. На той час, коли мене призвали, ми ще не були розписані з дружиною, — розповідає артилерист.
Каже, що в артилерії йому служити подобається. Навчання з роботою на цій гарматі «Пекар» проходив у Німеччині.
— Навчання тривало 10 днів. Чому так швидко? Гаубиця M777А1 проста в обслуговуванні. Після закінчення курсів отримав сертифікат артилериста 30 розряду, — говорить він жартома.
Згадує, що Німеччина дуже сподобалася порядком та охайністю, а також харчуванням для військових. А ще вразили дороги. «Пекар» уперше був за кордоном.
За спеціальністю він муляр-штукатур, але багато років був пекарем, звідси й позивний: «Пік хліб, булочки, тортики в Бердичеві у ресторані».
«До бою!»
Про гармату «Пекар» говорить з гордістю, дуже потужна та точна зброя, все залежить від навідника та точності координат.
— На Запоріжжі гарно попрацювали, на Донеччині трохи менше. По-різному буває: 40-50 пострілів переважно, а коли 10. Тут не вгадаєш, як полізе ворог, йде штурм, якщо це «на заборону», щоб не лізли, не забували що ми є, то вистачає кількох пострілів, — пояснює він.
Зізнається, що перший час було страшно на війні. Тепер він уже легко розрізняє, де снаряд летить, як він летить і куди.
— Спочатку було страшно. Тепер уже — просто прилітає, це буденність. Найважче в роботі — носити снаряди, а ще — переїзди з місця на місце, це декілька діб майже без сну, — говорить артилерист.
Виходимо на поверхню, починає трохи світати, уже, крім червоних цяток цигарок, видно силуети. Хлопці тупцюють, бо вранішня осіння прохолода видає перші подихи майбутніх зимових морозів. Тиха розмова, майже пошепки, за кавою та цигаркою в очікуванні команди до бою.
Перші, спочатку рожеві, потім все більше насичено-жовті промені світанку. Раптом лунає команда: «До бою!». Артилеристи біжать до гармати, злагодженими рухами кожен виконує свою роботу: зняти маскування, отримати координати цілі, навести, зарядити — «Постріл!».
Команда на другий постріл, кілька хвилин, навіть не встигаю поміняти позицію для зйомки, щоб не заважити працювати розрахунку. За хвилину гармата знову замаскована, всі повертаються до бліндажа, щоб поговорити та нарешті побачити обличчя один одного і зробити кілька фотографій. Один із хлопців схожий на Ісуса з картини, інший — на атлета. Знову курять, посміхаються, п’ють каву.
«”Рекси” ДШВ і гармата з Афганістану»
Командує розрахунком гармати 42-річний сержант Дмитро з позивним «Лев» з міста Дніпро. 19 травня 2022 року він пішов до військкомату з братом та кумом, попросились в елітні війська і потрапили в ДШВ.
— Думав, так перемога скоріше настане. Я навіть не уявляв, що воно буде далі. А все склалось, як має бути, я став командиром гармати. Спочатку отримав посаду стрільця після навчання, а потім був у 95 артилерійській бригаді, яку розформували, а мене перевели в 148 бригаду. Пройшов сержантські курси, потім навчання в Німеччині, — розповідає він.
«Лев» з гордістю згадує, що німці та американці були шоковані, що за такий короткий період українці все так швидко вивчили.
— У нас війна, вчитись пів року немає часу. Ми ж «рекси» ДШВ, — говорить він.
Це вже третя гармата екіпажу. На першій хлопці довго пропрацювали і навіть назву їй дали — «Ляля».
— Вона працювала як годинниковий механізм. Жодного разу не підводила, на жаль, залишилась в іншому підрозділі, так сталось. Ця буває трохи вередує. Знаю, що ця гармата в Афганістані воювала. Ствол поміняли, та, вважай, як нова, деякі механізми оновили, то вона буде працювати як треба, — говорить «Лев».
У складі розрахунку гармати шість артилеристів і один зв’язківець. Цим колективом вони воюють уже рік, проходили злагодження на Житомирщині.
— Є і молоде поповнення, Олег тиждень як прийшов до нас, головне, що він вмотивований, швидко всього навчився. Наразі можу вибрати людей в команду, тільки тих, хто тут потрібен. Бо кричати, сперечатись, пояснювати невмотивованій людині немає часу та сил. Тут війна, кожен має чітко сам розуміти, чому він тут, — доводить свою позицію командир.
Він контролює весь процес, записує координати, віддає накази. Навідник Віктор безпосередньо наводить гармату на ціль по координатах, Олег з Андрієм заряджають снаряд, Олександр заряджає порох і приводить гармату в бойовий порядок. Антон подає порох, і командир робить постріл.
— Наш розрахунок — один залізний кулак. Всі знають, що вони тут роблять і в них немає питань, хто що робить, всі працюємо на перемогу. Кожен знає свою роботу. Як тримаємось? Головне — повага один до одного. Та взагалі, ми вже тут як сім’я, — запевняє «Лев».
До широкомасштабного вторгнення Дмитро працював на електростанції. Після закінчення війни хоче повернутись додому, до цивільного життя, сумує за родиною.
— Про що мрію, крім перемоги? До Італії поїхати, дружина дуже хоче. Вони вдома мене чекають, діти в школу ходять. Спілкуємося телефоном, по відео.
На прощання роблю фото хлопців, біжимо до машини. Виїжджаємо з позиції ранковим туманом, дорогою постійно пищить «Цукорок»…
Фото Наталії Кравчук
До речі, якщо вас цікавить й інший спеціалізований та аналітичний контент про військову справу – підпишіться на телеграм-канал АрміяInform.
