Він займається цим напрямом з 2016 року. Під час івенту організатори розповіли, як правильно обрати, на що звернути увагу під…
До 13 лютого російсько-сепаратистські сили сформували потужне угруповання в районі сіл Калинівка та Логвинове і взяли під контроль трасу Дебальцеве – Луганське. Ключовим моментом стало, як і в ситуації початку серпня 2014-го поблизу держкордону, тотальне і зростальне з кожним днем артилерійське домінування противника, яке могло призвести до невиправданих утрат.
Оперативна обстановка
За інформацією штабу АТО, єдиним незалученим резервом на цей момент залишився зведений загін (близько 70 осіб) 95-ї бригади. Перекинути війська інших секторів було неможливо, бо зберігалася загроза активізації противника в зоні їхньої відповідальності.
Після невдалих спроб відбити Логвинове, командування АТО сформувало на «дебальцівській» стороні Світлодарського водосховища новий рубіж оборони. Водночас наша артилерія продовжувала завдавати удари по противнику. Так, 13 лютого артилерія завдала удару по двох ешелонах із особовим складом, боєкомплектом і паливом, які стояли під розвантаженням.
Як згадував один із офіцерів-артилеристів: «Один ешелон розвантажувався, а другий тільки підійшов і чекав черги. Ми завдали подвійний ракетний удар по цих цілях. Потім розвідники повідомили: той ешелон, який розвантажувався, знищено. Біля нього йшла колона якоїсь техніки – теж під удар потрапила. Повністю згорів і другий ешелон». Росіяни тоді зазнали досить серйозних утрат, а «реактивникам» вдалося в останній момент вийти з-під удару.
Бої за Дебальцеве, прорив противника
Пік бойових дій в районі Дебальцевого припав на 14 лютого. За добу до припинення вогню ворог сконцентрував наявні сили для виконання завдання заволодіння містом «за будь-яку ціну». У цей день місто штурмували п’ять разів із трьох напрямків – від Нікішиного, з боку Вуглегірська і від Новогригорівки. Чисельність штурмуючих була настільки великою, що українська артилерія не встигала завдавати ударів. Розрахунки змушено діяли «в порядку черги», в результаті чого вогонь відкривали тільки за 30-40 хвилин після отримання координат. У районі бойових дій активно працювали російські засоби РЕБ, ускладнюючи обмін інформацією між підрозділами й штабами.
Перебуваючи під впливом сильного медійного пресингу, в умовах практично повної відсутності зв’язку, піддаючись постійним артобстрілам, підрозділи, які перебували на рубежах оборони міста, почали втрачати бойовий дух. Частина військових просто відмовлялося йти в бій.
У ніч з 13 на 14 лютого в смугу бойових дій додатково перекинули групи спецпризначення 3-го і 8-го полків. Частину зведеного підрозділу залишили у селі Луганське, де вони охороняли ТЕС. Зведений загін 8-го полку спецпризначення ввійшов у Дебальцеве. Наступного дня на північно-східній околиці міста спецпризначенці вступили у бій, щоб не допустити проходження бойовиків по тунелях під залізничним насипом. Противник зазнав утрат і відійшов.
15 лютого, попри режим припинення вогню, весь день опорні пункти, блокпости і базові табори сил АТО на Дебальцівському виступі продовжували піддаватися обстрілу з мінометів, танків і РСЗВ, місто штурмували, як і опорні пункти. За даними розвідки, тривало перекидання російських і сепаратистських підрозділів. Найбільшу активність відзначали в районі Чорнухине, поруч з яким проходить траса, що найкоротшим шляхом зв’язує Дебальцеве з РФ.
Після знищення ретранслятора на опорному пункті «Ромашка» на околиці Дебальцевого управління 40-м батальйоном, який утримував позиції в цьому районі, фактично було втрачено, військовослужбовці з опорного пункту під вогнем залишили позицію. Через неможливість ефективної артилерійської підтримки, підрозділам 128-ї бригади наказали відійти з опорних пунктів і зайняти нові позиції на околицях міста. Упродовж дня це завдання виконали. Водночас основні зусилля зосередили на утриманні ліній комунікації Луганське – Дебальцеве, прокладених в обхід Логвинового і оборони позицій східного кордону.
16 лютого стало очевидним, що режим припинення вогню сторонами не дотримується. Наступного дня сталася масова здача в полон 72 військовослужбовців 40-го батальйону, які перебували на опорному пункті «Мойша». За офіційними даними Генштабу, в полон здалися 107 осіб, зокрема, 4 спецпризначенці, 7 військовиків 101-ї бригади і низка невстановлених осіб. Відеозйомку полону показали на російському телебаченні, яке в ці дні формувало як у російської, так і української аудиторії образ «Дебальцівського котла».
Те, що інформація про повне оточення позицій є брехнею, свідчать два факти. По-перше, після того, як гарнізон опорного пункту здався в полон, залишені ними позиції зайняли 23 військовослужбовці 95-ї бригади, які продовжували оборонятися до 18-го числа. Підрозділи Нацгвардії, яким поставили завдання утримувати рубіж, залишений 40-м батальйоном, на позиції не вийшли. По-друге, тоді, коли сталася здача в полон, командир роти 40-го батальйону старший лейтенант Юрій Брехаря вивів усіх своїх 50 бійців без утрат із сусіднього опорного пункту «Зеніт», який був теж нібито «оточений».
Обставини полону розцінюють по-різному. Командири, які здалися, стверджують, що в них не було іншого виходу. Деякі журналісти вважають за краще мусувати «зраду командування», яке нібито «не забезпечило опорні пункти всім необхідним». У ситуації зі здачею в полон проглядається «почерк» російської гібридної стратегії, вже відомої по «Ізвариному» й «Іловайську». Події, пов’язані з діями 40-го батальйону на Дебальцівському плацдармі, ще з 16 лютого супроводжувалися інформаційною підтримкою російських, сепаратистських та українських ЗМІ. Публікували матеріали про повне оточення позицій батальйону. Від військово-політичного керівництва країни на пікетах вимагали «рішучих дій з порятунку бійців».
Через три дні полонених, так само, як колись під Червонопартизанськом, через Луганськ повернули українській стороні. Як згадував генерал армії, тодішній начальник генштабу ЗСУ Віктор Муженко: «40-й батальйон відкрив прохід у Дебальцеве. Це факт. 107 бійців здалися в полон, і через 3 доби були нам передані іншою стороною, з їхньої ініціативи, без будь-яких умов. Це теж факт».
Підрозділи 40-го батальйону відкрили противнику ділянку фронту шириною понад 2 км. Двадцяти трьох десантників, що зберегли вірність присязі, було недостатньо, аби запобігти проникненню диверсійних груп у місто. За підтримки РСЗВ і артилерії противник з боку населеного пункту Вергулівка в районі опорного пункту «Кацо» вийшов до східної околиці Дебальцевого і взяв під контроль основні адмінбудівлі та залізничний вузол.
Після підписання угод у Мінську і зриву режиму припинення вогню, політична складова операції повністю вичерпалася. Передислокувати під Дебальцеве війська з інших ділянок не було змоги, бо зберігалася потенційна небезпека активних дій на інших напрямках. Наявні сили втримувати позиції не могли. Перед командуванням АТО постало завдання максимально ефективно вивести угруповання з Дебальцівського виступу.
Підготовка до виводу угруповання
Станом на 13 лютого в місті та його околицях перебувало близько 2500 українських військових, а не 8000, як декларував Путін і російські ЗМІ (вісім тисяч людей – це облікова чисельність усього складу сектора «С» на кінець січня). Вивід такої кількості людей з мінімальними втратами був складним оперативним завданням. Над планом виходу працювали кілька діб офіцери ГШ, АТО і сектора за участю командирів бригад і окремих частин. Так що слова про те, що генерали всіх кинули – небезпечна і непрощенна брехня, яка знов-таки звучить в унісон з російською пропагандою та працює на підрив віри солдатів у командування.
Дебальцівською операцією на її заключному етапі керував безпосередньо Начальник Генштабу – Головнокомандувач ЗСУ генерал Муженко. За словами офіцерів, що працювали з ним, його київський кабінет був фактично перетворений на пункт бойового управління, куди могли без доповіді заходити цілодобово всі задіяні в операції.
Планування проходило з максимальним дотриманням режиму секретності, обмеженим складом посадових осіб. Проте інформація про підготовлювані заходи постійно просочувалася у відкриті джерела, що, за свідченнями учасників, украй ускладнювало роботу. Зворотною стороною повної секретності стало те, що її дотримання породжувало недовіру в особового складу, який не завжди розумів сенс відданих наказів і розпоряджень. Цей тривожний стан активно ретранслювався через деяких блогерів ЗМІ, формуючи негативну громадську думку.
Остаточне рішення по маршруту виведення угруповання ухвалили буквально в останній день. Воно повністю йшло врозріз з усіма попередніми планами, що виключило виток інформації. Війська мали виходити у доволі несподіваному місці – коридором між лініями українських і ворожих блокпостів східного кордону.
Після рішення на виведення військ одразу почалося знищення залізничної інфраструктури, яка після залишення міста могла забезпечити противнику оперативний підвіз боєприпасів і поповнення з Росії. Рейки, технічні об’єкти вузлової станції замінували і підготовили до підриву. Однак внаслідок активної роботи ворожих диверсійних груп підірвати вдалося лише частину з них. Проте з вечора 17 лютого Дебальцівський залізничний вузол утратив функціональність, що не дозволило ворогу оперативно наростити своє угруповання.
Для забезпечення виведення військ протягом доби створили систему районів зосередження, рубежів і позицій. Прикривали вихід підрозділи 1-ї танкової і 30-ї механізованої бригад. У глибині оборони для оперативного реагування утримували дві мобільні бронегрупи. На річці Луганка наведено дві понтонні переправи. Зведений загін спецпризначення відповідав за прикриття ар’єргардів колон, артилерійську розвідку і розмінування маршрутів. На мостах, переправах і маршрутах висування організували комендантські пости Військової служби правопорядку, яка координувала рух колон. Напрямки виходу підсвічували сигнальними ракетами.
Для прикриття виходу колон і відволікання противника протягом 17 і 18 лютого 1-ша танкова рота 14-ї бригади взводами, двома-трьома машинами, таємно здійснювала вихід до панівних висот уздовж заплави річки Скелева по лінії майбутнього руху колон. Обстрілюючи техніку противника, танкісти провокували його на контратаки. Одночасно маневрена артилерійська група завдала раптового удару по позиціях танкового угруповання противника в районі сіл Логвинове і Калинівка, паралізувавши її дії.
Внаслідок цих дій до вечора 17 лютого противник зазнав великих втрат і відвів артилерію від східних рубежів Дебальцівського виступу. За даними розвідки, російські підрозділи і сепаратистські НВФ вичерпали наступальний потенціал, виснажившись наполегливим опором українських підрозділів. Їм треба було не менше ніж дві доби на відновлення боєздатності. Крім того, несподівано різке зниження температури дало змогу пересування транспорту грунтовими дорогами.
У ніч з 17 на 18 лютого зведена група 95-ї бригади за підтримки мінометів і артилерії зайняла дві ключові висоти на північний захід від Дебальцевого, взявши під контроль спланований маршрут виходу.
Хід виведення військ
Вивід проводився у три етапи.
Перший – вихід підрозділів 128-ї бригади з південної частини виступу – з району сіл Малоорлівка, Новоорлівка і Орлово-Іванівка.
Другий – вихід підрозділів 128-ї бригади з південно-східного кордону в районі Чорнухиного (опорні пункти «Балу», «Федір», «Олександр», «Віталій»).
Третій – вихід сформованих колон безпосередньо з Дебальцевого.
Рух відбувався строго у складі колон під прикриттям бронетехніки і артилерії. З Дебальцевого колони рухалися між лініями українських і ворожих опорних пунктів до Новогригорівки, а звідти розходилися двома маршрутами: на Троїцьке і через Нижнє Лозове на Луганське. Для введення противника в оману використовувався маршрут, де імітувався рух колон.
Безумовно, в умовах, що склалися, все не могло пройти суворо за планом. За даними штабу АТО, окремі групи військових, дислокованих у Дебальцевому, почали самовільно залишати місто ще 14 лютого. Не володіючи загальною обстановкою, не знаючи про те, які дії чинить командування для організації виведення, вони здебільшого і стали джерелом панічних чуток.
Цифри і факти свідчать: вивід угруповання, що знаходилося під частковою блокадою і вогнем сил противника, що переважали, здійснено успішно. Нагадаємо, що таке завдання є одним із найскладніших в оперативному управлінні. За даними штабу АТО, чисельність особового складу, запланованого на вихід, становила близько 2700 осіб, вийшло близько 2650, загинуло й пропали безвісти біля 40 осіб, 13 узяті в полон.
Виведені підрозділи дислоковані в районі Бахмута і Парасковіївки.
Через те, що планування виведення угруповання і безпосередньо сам вивід до його повного успішного завершення, тобто приблизно до середини 19 лютого, командування тримало в повному секреті, російське керівництво 17-19 числа продовжувало розігрувати медійну карту «Дебальцівського котла». Цьому сприяли і повідомлення українських медіа.
Дебальцеве і російська пропаганда
19 лютого заступник голови спеціальної моніторингової місії ОБСЄ Олександр Хуг публічно заявив, що його спостерігачі поки не можуть потрапити в Дебальцеве, бо їх не пускають туди бойовики. Це і подібні повідомлення створили у супротивника помилкове враження, що українські підрозділи в Дебальцевому повністю заблоковані, деморалізовані й готові здатися. Російська пропаганда продовжувала відпрацьовувати «Іловайський сценарій», вкладаючи у свідомість української, російської та світової громадськості міф про «Дебальцівський котел». Російські й сепаратистські медіа масово поширювали фейки про захоплення Дебальцевого, поголовну здачу в полон наших військових, трофеї і звірства «карателів». Навіть уранці 19 лютого вони продовжували публікувати «переможні реляції».
Ось що тоді писало РІА «Новини» (РФ):
«Лідер самопроголошеної Донецької народної республіки Олександр Захарченко запевняє, що ополчення ДНР закінчило «зачистку» Дебальцевого, в оточенні силовики втратили в цілому 3-3,5 тисячі осіб убитими.
«Ми закінчили операцію із «зачистки» Дебальцевого від незаконних збройних формувань. На жаль, українська влада не прийняла слова розуму скласти зброю. Втрати ЗСУ оцінюють у котлі близько 3-3,5 тисячі вбитими… Нехай Київ забирає своїх убитих. Ми запрошували туди батьків і матерів ЗСУ, щоб вони забрали своїх військових», – цитує «главу ДНР» Донецький інформаційний центр.
За його словами, силовики в «котлі» лишили «вагони боєприпасів». «Кількість техніки, яку втратила Україна там, взагалі не піддається опису. Трофеї просто божевільні, боєприпаси забирали вагонами, як в Дебальцевому, так й у Вуглегірську».
Частково ця дезінформація досягла мети. Однак великих одноразових утрат угруповання не зазнало, тому масових протестів, як після Іловайської трагедії, у ці дні не виникло.
Інформація про успішне виведення військ виявилася для російського керівництва цілковитою несподіваною. За даними розвідки, Кремль планував на 19 лютого проведення пресконференції в Соледарі, де дислокується «Спільний центр з контролю і координації припинення вогню і стабілізації лінії поділу сторін». Генерал-полковник РФ Олександр Ленцов мав оголосити про оточення і знищення українського угруповання в Дебальцевому.
Однак ці плани зірвав денний виступ українського президента, який оголосив про повне виведення угруповання з міста. На жаль, українська сторона не змогла скористатися цим інформаційним приводом задля патріотичної пропаганди, і у значної частини населення досі Дебальцівські події асоціюються з «поразкою» й «котлом».
Олександр Сурков, за матеріалами проєкту Patriot Book
Читайте також першу та другу частини хроніки: «Дебальцеве було справжньою кісткою в горлі для окупанта», Дебальцевська хроніка. Частина 2, Частина 3
