Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Проголошення у липні 1917 року Другого Універсалу Центральної Ради було неоднозначно сприйняте тогочасним українським суспільством. Для поміркованих українців це був логічний крок на шляху до мети, до якої слід було рухатися поволі та без надмірного поспіху. Однак існували і радикали, які вважали політику Центральної Ради та Генерального Секретаріату нерішучою, половинчастою й угодовською, мало не підлабузницькою щодо тимчасового уряду росії. Вони вимагали від українського революційного парламенту та уряду рішучіших заяв і, головне, дій, скерованих на практичне втілення у життя автономії України, декларованої вже Першим Універсалом.
Серед радикально налаштованих українців було чимало військових, які, як вони вважали, краще за інших розуміли суть військово-політичної ситуації середини липня 1917 року в межах колишньої російської імперії й вловлювали потребу історичного моменту. Українські військові за такими поглядами служили у багатьох різних частинах, однак найбільшою їхня концентрація була у Другому українському імені гетьмана Павла Полуботка козачому полку — частині, українізованій за ініціативи Українського військового клубу імені Павла Полуботка.
Яскраві спогади про полк Полуботка лишив поручик Микола Падалка, який 1921 року виступив із доповіддю про виступ полуботківців з метою проголошення самостійності України на фоні політичної ситуації того часу в Українському військово-історичному товаристві у Ченстохові. Текст його реферату було опубліковано у першому випуску збірки «До зброї», а згодом також надруковано коштом автора у львівському видавництві «Діло» окремою брошурою. Микола Падалка характеризував полуботківців як щирих патріотів, які прагнули вплинути на політику Центральної Ради з метою сподвигнути її до проголошення незалежності України.
Неважко уявити, наскільки негативно прибічники рішучого проголошення незалежності України сприйняли оприлюднення компромісного Другого Універсалу. Воно спричинило справжню військово-політичну кризу, залагоджувати яку Центральній Раді, Генеральному Секретаріату і тимчасовому уряду росії довелося і шляхом переговорів, і збройною силою.
Уже напередодні публікації Другого Універсалу було зрозуміло, що частина військових може виступити проти нього. Тож голова Українського генерального військового комітету і генеральний секретар військових справ Симон Петлюра за погодження з головою Генерального Секретаріату та генеральним секретарем внутрішніх справ Володимиром Винниченком розглядали план відправки полків імені Богдана Хмельницького та імені Павла Полуботка на фронт.
Це планували зробити з метою убезпечити Центральну Раду від спроби силового захоплення влади військовими, які через незгоду з положеннями Другого Універсалу легко могли перетворитися із захисників українського революційного парламенту на його противників. Про людське око, зрозуміло, стверджувалося, що це робиться тому, що відтепер захист з боку полуботківців більше не потрібен Центральній Раді, «бо на захист її у будь-який момент може прибути з фронту півтора мільйона українських вояків».
Зрештою справа дійшла до переговорів між представниками полку імені Полуботка, з одного боку, і Центральної Ради, Генерального Секретаріату та Українського генерального військового комітету (всі ці три структури представляли одні й ті самі особи) — з другого. Відбулася зустріч вночі з 16 на 17 липня у помешканні початкової школи на Златоустівській вулиці у Києві.
Цікаво, що зманіпулювати ситуацією спробували не лише представники Центральної Ради. Те саме зробили й офіцери полку Полуботка на чолі з полковником Юрієм Капканом. Полуботківці поєднали політичні гасла із заявами про неналежне забезпечення солдатів полку, які справді потерпали від нестачі продовольства, медикаментів, одягу, поганих умов проживання. Це робилося для того, щоб гарантовано залучити на свій бік солдатів, певна частина яких могла не надто розумітися на політичних вимогах командирів або не підтримувати їх.
Микола Падалка яскраво описав бурхливе спілкування сторін, яке завершилось взаємним невдоволенням і навіть погрозами з боку полуботківців на адресу представників Центральної Ради. Завершення засідання справило на всіх гнітюче враження, яке не лишало сумнівів, що протистояння лише наростатиме.
читайте також:
Справдилися тривожні передчуття навіть раніше, ніж можна було гадати, бо, судячи з усього, командири полуботківців розробляли плани захоплення влади збройним шляхом ще до проголошення Другого Універсалу. Принаймні, відомий оприлюднений російським істориком і колишнім міністром іноземних справ тимчасового уряду росії Павлом Мілюковим документ під назвою «План робіт 2-го українського полку імені Павла Полуботка з 3 на 4 липня 1917 року», в якому детально розписано, які саме об’єкти планувалося захопити насамперед. Серед них — штаб Київської військової округи, державна скарбниця, головна квартира міліції, товарна станція залізниці та мости через Дніпро.
Також полуботківці розробили маніфест, в якому заявляли, що виступають не проти Центральної Ради, а лише проти російського тимчасового уряду, представників якого і планують остаточно усунути від виконання владних повноважень. Коли ж це буде зроблено, то очільники виступу планували добровільно підкоритися українському революційному парламенту, який і «буде порядкувати як у Києві, так і на всій Україні, як у своїй хаті».
«Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або пів свободи. Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Для цього ми всіх росіян і ренеґатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їхніх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Українській Центральній Раді. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і на всій Україні, як у своїй хаті…»
Як бачимо, принаймні на рівні декларацій, це не так військовий переворот з метою повалення чинної влади, як спроба звільнення від іноземного панування і силового тиску на законні органи влади з метою створення умов, за яких вони були б змушені до проведення певної бажаної заколотникам політики. У ніч на 18 липня 1917 року військові Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козачого полку разом із членами Українського військового клубу імені Полуботка здійснили спробу такого тиску — рушивши у центр Києва, вони захопили найважливіші адмінбудівлі, взяли під контроль зброярні та заарештували низку посадових осіб.
За кілька годин уся столиця опинилася під контролем полуботківців. Близько шостої ранку більшість особового складу полку, за винятком розставлених караулів, зосередилась навколо приміщення Центральної Ради у Педагогічному музеї. Тут Юрій Капкан заявив про тимчасове перебирання на себе усієї повноти влади у столиці з метою з’ясування ситуації й розробки плану подальших дій. Цікаво, що за твердженням Миколи Падалки, полковник Капкан не підтримував виступу полку, хоча і знав про нього завчасно. З огляду на це офіцеру довелось виконувати подвійну роль — очолити виступ і водночас стримувати його.
«…полковнику Капкану приходилося грати подвійну роль: він був у зв’язку з організаторами повстання, хоч участи в підготовці й не брав, з другого боку, мусив солідаризуватися з Генеральним Комітетом як вищою українською військовою владою і виступити проти полуботківців».
Отже, план був простим. Захоплювати політичну владу вони не планували, однак розраховували на те, що Центральна Рада, спираючись на очевидно заявлену ними підтримку, візьме нарешті всю повноту влади в Україні й припинить рахуватися з вимогами чи побажаннями тимчасового уряду росії. Микола Падалка зафіксував такі умови полуботківців:
«1) визнання Центральної Ради й Генерального Комітету через Тимчасове Правительство верховною владою на Вкраїні,
2) проклямування Центральної Ради верховною владою на Вкраїні до скликання Українських Установчих Зборів, а Генерального Комітету — верховною українською військовою владою,
3) визнання Полуботківців через Центральну Раду й Генеральний Комітет 2-м полком імені Гетьмана Полуботка».
Центральна Рада, однак, вимоги полуботківців не підтримала і лишилась вірною положенням Другого Універсалу. Миттєво скликали засідання Генерального Секретаріату й Українського генерального військового комітету, які ухвалили рішення придушити виступ. Спираючись на вірні частини, передусім Перший Український козачий полк імені Богдана Хмельницького (богданівців), а також війська штабу Київського військового округу, полуботківців витіснили зі столиці до хутора Грушки, роззброїли, а головних ініціаторів виступу заарештували. Невдовзі більшість солдатів полку відправили на Румунський фронт, де вони зазнали колосальних втрат у жорстоких боях.
Так завершився виступ полуботківців, вимоги організаторів якого випередили час. Звичайно, поглянувши на події під іншим кутом зору, виникає спокуса сказати, що то не полуботківці випереджали, а Центральна Рада відставала у своїх вимогах від потреб поточного моменту. Однак навряд чи це буде вповні справедливим, бо чи ж могли політики влітку 1917 року передбачити криваву агресію росії проти України на межі 1917-1918 років?
