Здається, що є спільного між надсучасними дронами та тракторцями? Тим більше — коли їх розділяє практично ціла епоха технічного прогресу — понад сто років. Виявляється, що така…
Україна воює — і водночас змінює правила гри на глобальному ринку озброєнь.
Досвід широкомасштабної війни не лише пришвидшив розвиток оборонних технологій, а й сформував унікальні рішення, перевірені в реальних бойових умовах. Сьогодні український defense tech привертає дедалі більшу увагу міжнародних партнерів, а питання експорту озброєнь із країни, що воює, виходить на новий рівень стратегічного значення.
Які саме продукти вже готові до виходу на світові ринки? Як поєднати потреби фронту з експортними амбіціями? І яку роль у цьому процесі відіграють засоби радіоелектронної боротьби — один із найдинамічніших сегментів сучасної війни?
Про це — у розмові з військовим експертом Анатолієм Храпчинським, який також представляє компанію-виробника РЕБ-рішень, що формують нову якість української оборонної індустрії.
Повернення на глобальний ринок та стратегія-2026
— Про перехід від імпорту до експорту: За даними SIPRI, Україна стала найбільшим імпортером зброї у світі. Президент Зеленський заявив про готовність до експорту вже у 2026 році. Що саме має змінити цей статус-кво: ми повертаємося до продажу модернізованої радянської спадщини чи виходимо з принципово новими «brand new» продуктами?
— Давайте спочатку розберемося з матчастиною, бо «найбільший імпортер» — це гучний заголовок, який потребує тверезого розшифрування.
По-перше, SIPRI рахує лише major arms — важкі платформи: літаки, танки, кораблі, системи ППО. Це дорога номенклатура, але вона не описує реальну війну. У цих звітах немає мільйонів FPV-дронів, розвідувальних БПЛА чи масових боєприпасів, які сьогодні фактично тримають фронт. А якщо дивитися на реальну структуру ураження — значна частина вже українського виробництва.
По-друге, про «радянський спадок». Після такої інтенсивності бойових дій він просто зникає. І не тільки в нас — у росіян теж. Торгувати пофарбованими БРДМ чи модернізованими «Гвоздиками» — це рух у минуле, якого вже фізично не існує.
Наш експорт у 2026 це продаж технологій, які пройшли війну. Україні важливо бути не майданчиком для утилізації старого заліза, а R&D-центром війни нового типу. Насправді імпорт ще закриває критичні прогалини. Експорт вже повинен бути «Made in Ukraine. Battle Proven». І ключове це про досвід, інтегрований у системи, які пройшли найжорсткіший тест — реальну війну
Про конкурентну перевагу: У 2009–2014 роках Україна була в топ-10 експортерів. Які ніші ми можемо впевнено зайняти зараз, щоб знову стати потужним гравцем? Чи є попит на українську зброю саме через її маркування «Combat Proven» (перевірено в бою)?
Знов ж таки, наше місце в топ-експортерах у 2009–2014 роках — це про ефективний розпродаж радянських складів. Великі контракти з Пакистаном чи Таїландом приносили валюту, але стратегічно ми проїдали власний запас міцності. Поки ми позбувалися «надлишків», росія готувалася до реваншу, розуміючи, що ми самі себе послаблюємо.
Сьогодні ситуація інша. Ми не повертаємось у минуле — ми формуємо новий ринок. І наша сила вже не в ціні, а в релевантності. Мова більше не про продаж окремих «залізяк». Україна має грати на рівні комплексних рішень через міжурядові формати: не дрон чи радар як продукт, а цілісні пакети — захист кордону, критичної інфраструктури, інтегровані системи з сенсорами, РЕБ, ударними засобами та управлінням. Це вже експорт безпеки як послуги.
Наші ключові переваги сформовані війною: контр-БПЛА та РЕБ, де у світу поки немає системних відповідей на дешеві масові дрони; сенсорна інтеграція — фактичне «зламування неба» через об’єднання різних джерел даних в єдину картину; безпілотні платформи, які мають тисячі годин бойової роботи під тиском реального РЕБ.
І головне — це феномен combat proven. Сьогодні це найдорожчий маркер на ринку. Захід тестує техніку на полігонах, ми — у війні високої інтенсивності. Тому коли купують українське, купують не PDF із ТТХ, а гарантію, що система працює під навантаженням, не «падає» від першого ж впливу і адаптується в реальному часі.
— Про гарантії держави: Експорт зброї — це завжди політичні домовленості. Які безпекові та сервісні гарантії має надавати Україна країнам-отримувачам у 2026 році, враховуючи, що в країні триває війна?
— Коли я говорю про комплексні рішення як гарантії безпеки, це про зміну самої парадигми експорту. У 2026 році клієнт має отримувати не контейнер із виробом, а інтеграцію в нашу систему оборонних знань. Ми продаємо не «залізо», а «живий» продукт: постійні апдейти, нові алгоритми, адаптація під загрози в режимі реального часу. Це сервіс, який народжується у війні — і саме тому він недосяжний для країн, що живуть у мирі.
Експорт під час війни — це не про надлишки, а про масштабування. Наші виробничі можливості вже перевищують внутрішній попит, і відкриття експорту — це ресурс для R&D та росту виробництва всередині країни. Формат G2G тут критичний: ми не просто продаємо системи, ми формуємо пояс безпеки навколо себе, озброюючи партнерів перевіреними рішеннями та задаючи єдиний технологічний стандарт.
Питання логістики знімається практикою: наш ОПК працює під ударами, децентралізовано і з резервуванням. Це і є гарантія виконання контрактів. Наша стійкість — вже частина продукту. Україна має продавати Defense-as-a-Service: не радар чи дрон, а здатність вистояти, де держава виступає гарантом передачі цього досвіду в повному обсязі.
Оборонні інновації та швидкість втілення
— Про темпи розробки: Україна демонструє феноменальну швидкість від ідеї до застосування на полі бою. Як нам вдається випереджати бюрократичні цикли, які в країнах НАТО зазвичай тривають роками? Чи збережеться ця «гнучкість» при переході до серійного експортного виробництва?
— Наша швидкість — це не відсутність правил, це прямий зв’язок. У НАТО між інженером і солдатом — роки процедур. У нас — лінія від розробника до бійця на ЛБЗ. Фідбек за години: що працює, що згоріло, що викинути. Але є і зворотний бік — ми отримали «зоопарк» рішень: тисячі несумісних модифікацій. Наступний крок — уніфікація без втрати гнучкості.
Ми вже зламали логіку класичного оборонпрому. Те, про що говорив Армін Паппергер — це факт: Україна демістифікувала «military grade». Побутові компоненти + інженерія + софт = бойова ефективність. Ми скоротили цикл розробки з років до тижнів і перевернули ринок комплектуючих: не чекати спеціальний чип, а брати доступний і допилювати алгоритмом.
Але вихід на глобальний ринок — це зіткнення з гігантами на кшталт Rheinmetall, де бюджети як у держав. Конкурувати «танками» — програшна стратегія. Наша ніша — асиметрія: поєднати дешевий дрон, масовий сенсор і розумний код у систему, що знищує дорогі цілі. Ми перемагаємо не бронею, а швидкістю оновлення софту. Це і є наш експортний стандарт
— Про цифровізацію та ШІ: Яку роль у наших інноваціях відіграють штучний інтелект та цифрові платформи керування боєм? Чи готові ми продавати не просто «залізо», а інтелектуальні системи?
— Якщо без пафосу, роль ШІ у нас проста: закрити обмеження людини і масштабувати рішення. Проблема не в «залізі», а в перевантаженні даними. Сенсорів і цілей багато — людина не встигає. Тому ШІ — це фільтр і диспетчер: відсікає шум, зшиває дані і видає коротке рішення — куди дивитися і чим працювати.
Друге — це перехід від картинки до дії. Більшість систем показують ситуацію, але повільно реагують. У нас інша логіка: сенсор, рішення і засіб ураження в одному циклі. Час між виявленням і реакцією мінімальний — і саме це дає ефект.
І про експорт: ми продаємо не «залізо», а логіку бою, упаковану в софт. Але вона працює тільки як система — з даними, тактикою і інтеграцією. Тобто не продукт, а екосистема.
Український досвід у глобальних конфліктах
— Про конфлікт у Перській затоці: Зараз ми спостерігаємо загострення бойових дій у країнах Затоки, зокрема за участю США та Ізраїлю. Які саме елементи українського досвіду (тактика застосування БпЛА, засоби РЕБ, морські дрони) вже зараз імплементують наші партнери у цьому регіоні?
— Сьогодні ми бачимо, як у Перській затоці та Червоному морі розгортається війна нового покоління. І давайте прямо: більшість технологічних країн уже намагаються копіювати українські рішення — від морських дронів до тактики БпЛА і мобільного РЕБ.
Але копіювання «заліза» не дає результату. Побудувати схожий дрон — це лише частина задачі. Реальна ефективність — у тактиці, інтеграції з розвідкою і здатності працювати під тотальним РЕБ. Бачать форму — не розуміють математику.
Додатково ключова помилка, це пошук «срібної кулі». Хтось ставить на морські дрони, хтось на РЕБ. Ми вже довели: працює тільки система. Дрони без розвідки і координації, це витратник. РЕБ без інтеграції в єдиний контур, просто шум. Ефект дає зв’язка сенсорів, управління і засобів ураження в одній логіці бою.
Партнери на кшталт США та Ізраїль вже вивчають і частково намагаються впроваджувати наші підходи, але ми рухаємось далі. Наш досвід оплачений реальною війною. Тому копіювати нас будуть усі — але за результатом приходитимуть до нас.
— Про зміну воєнної доктрини: Чи можна сказати, що українські оборонні рішення зараз диктують моду на світовому ринку озброєнь, змушуючи навіть таких гігантів, як США, переглядати свої закупівлі?
— Частково, але точніше — Україна не «диктує моду», вона ламає інерцію і прискорює те, що вже визрівало. Ми показали на практиці, що вирішує не ціна платформи, а швидкість адаптації, інтеграція систем і математика вартості пострілу. І це стало каталізатором змін навіть у США — не як першопричина, а як жорстке підтвердження нової реальності.
На практиці це видно чітко: зростає ставка на дешеві масові рішення — дрони, автономію, AI; фокус зміщується з платформ на мережі та обмін даними; РЕБ повертається як критичний елемент бою; цикл розробки стискається — менше бюрократії, більше швидких прототипів і тестів «в полі».
Але важливо розуміти: код і інтеграція не замінюють «залізо» — вони множать його ефективність разом із виробництвом і логістикою.
Це глобальний тренд, але з різною швидкістю. Ізраїль адаптується швидко, країни Перської затоки активно інвестують, Європа рухається повільніше через процедури. Висновок простий: виграє той, хто швидше оновлює код і інтегрує системи. Україна не переписує правила з нуля — вона змушує всіх прискоритися. І саме тому зараз задає темп.
Міжнародна підтримка та спільні виробництва
— Про формат співпраці: Як трансформується міжнародна підтримка сьогодні? Чи переходимо ми від формату «отримання допомоги» до формату «спільного виробництва» (Joint Ventures) на території України чи в країнах-партнерах?
— Давайте без ілюзій: ми все ще критично залежні від західних поставок великого озброєння — авіації та ППО проти балістики. Це базис, який ми поки не закриваємо самі. Але формат «просити допомогу» вичерпався. Ми переходимо до промислового прагматизму: партнерства, виробництво, спільні рішення.
Нам потрібен не просто прихід брендів, а три речі: швидкий «зелений коридор» без бюрократії для тестів і виробництва; реальний трансфер технологій замість викруткової збірки, щоб інтегрувати наш ШІ та РЕБ і створювати нові продукти; і спільна стратегія, де український ОПК стає частиною західного оборонного контуру з чітким розподілом ролей і виходом на треті ринки.
Joint Ventures — це лише фасад. Результат буде тоді, коли українські та західні інженери працюють в одному R&D і випускають системи, які завтра купує світ. Ми даємо швидкість, масштаб і бойову перевірку. Від партнерів — готовність ділитися технологіями заради спільної безпеки.
— Про інвестиції в український ОПК: наскільки західні оборонні компанії готові вкладати гроші в українські потужності вже зараз, не чекаючи юридичного завершення війни?
— Я б не розраховував, що західні гіганти вже завтра вишикуються з мільярдами під обстрілами. Бізнес чекає «юридичної тиші». А ми чекати не можемо. Тому інший інструмент — внутрішній ринок капіталу і «народне IPO».
Замість донату — акція. Людина не просто віддає гроші, а інвестує в обороноздатність і отримує частку у зростанні. Це створює капітал навколо перемоги. Подивіться на кейси типу Fire Point: темпи виробництва і бойовий результат напряму конвертуються в оцінку. Кожне ефективне застосування — це плюс до вартості компанії.
Нам потрібен «зелений світлофор» для внутрішнього інвестора. Ринок цінних паперів в ОПК дає мільярди на R&D і масштабування вже зараз, без очікування рішень рад директорів. Українець має бути не лише донором, а співвласником. Коли бойовий результат трансформується в ринкову вартість — це і є справжня стійкість.
