Вісім таких спільнот адміністрував мешканець Черкас, якого суд визнав винуватим у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період та призначив п’ять…
Він воював у піхоті, де зазнав поранення, але повернувся, щоб продовжити знищувати ворога з неба. Тепер його дрон зриває ворожі штурми і рятує життя.
Про страх і мотивацію, перші бойові вильоти, зміну тактики ворога і те, чому навіть один невеликий дрон може врятувати життя побратимам, в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор батальйону безпілотних систем Perun corps у складі 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади 7-го корпусу швидкого реагування ДШВ з позивним «Дюна».
— Розкажи, як вирішив доєднатися до війська? Це було усвідомлене рішення чи, імовірніше, емоція перших днів?
— Для мене це було просто і без пафосу. Я розумів, що не піду я — не піде хтось інший, а якщо кожен так подумає і буде просто чекати, то росіяни можуть прийти до мене додому, і тоді вже буде пізно, от і все.
Через це пішов одразу, навіть попри те, що вдома були проти. І дівчина, і батьки — всі переживали. На момент повномасштабки мені було 24, всі казали: «ти ще молодий, гарячий, кудись полізеш», але я для себе вже вирішив.
— Чи був у тебе військовий досвід до широкомасштабного вторгнення?
— Загалом, як такого досвіду не було. Проходив лише строкову службу, але будемо відвертими — цього замало в умовах реальних бойових дій.
— Розкажи про свій шлях у війську.
— Спочатку — піхота. Оборона Харкова, потім — кордон Харківської області. Це був дуже важкий, але дуже цінний досвід. Тоді ще не було такого насичення дронами, як зараз. Все мало трохи інший вигляд, багато артилерії, авіації та механізованих накатів противника.
— А як з’явилися дрони у твоєму житті?
— Взагалі випадково. На позиції хлопці із суміжного підрозділу просто дали мені пульт від «Мавіка» і сказали: «Візьми, спробуй». Я спробував — і якось одразу пішло. Навіть пожартували: «Та ти природжений пілот».
Потім я вже сам почав тягнутися до цього. У своєму підрозділі навіть вдалося зробити маленьке розвідувальне відділення — чисто з власної ініціативи, бо штатних посад операторів дрона у 2022-му ще не було, але командир підтримав цю ідею, за що я йому дуже вдячний.
Тоді це було щось нове, не дуже системне, але воно працювало і допомагало підрозділу проводити аеророзвідку на передньому краю оборони.
— Але ти не одразу став пілотом, правильно? Наскільки робота в піхоті допомагає тобі в БПЛА?
— Так. Я довго був саме піхотинцем. І не шкодую. Це дало дуже правильне розуміння того, як все працює «на землі». Тепер це сильно допомагає — ти краще розумієш, як рухається ворог, як поводиться піхота, що відбувається на позиціях, як більш ефективно я можу діяти для підтримки хлопців в окопах.
— Пам’ятаєш, як дістав своє перше поранення?
— Так. Це було вже на кордоні Харківщини. Ми виходили з позиції, і нас засік ворожий «Мавік». Якщо ти його чуєш — значить, він тебе вже бачить. Ми сховалися, але він повернувся зі скидом.
Поранення було не критичне, в руку та плече, але дуже добре пам’ятаю контузію, коли поруч розривається, і тебе просто накриває вибуховою хвилею.
— Як ти став оператором БПЛА?
— Після поранення і розформування мого підрозділу з’явилась можливість. Спочатку мене хотіли направити на перехоплення «Шахедів», але там щось не задалось, а водночас надійшла пропозиція з 79-ї бригади ДШВ.
Я навіть не думав — одразу погодився. Бо вже мав досвід і розумів, що хочу розвиватися саме в цьому напрямі. В роботі з дронами мені допомогли комп’ютерні ігри, які я полюбляв ще зі шкільних років.
— Розкажи, як тебе обрали саме на цю роль?
— Все просто, у батальйон резерву, в якому я перебував після розформування мого підрозділу, приїхали представники 79-ї бригади, запитали: «Хто вміє літати на дронах або хоче спробувати себе саме в цій роботі?». У мене були сертифікати з курсів дронарів, які я проходив ще під час служби в піхоті. Я сказав, що можу літати, в мене повірили.
Того ж дня мене забрали — і я опинився в підрозділі, де служу досі.
— Чим саме ти тепер займаєшся?
— Я пілот легких бомберів. Працюю з дронами, які несуть боєприпаси. Отримуємо дані від розвідки, розуміємо завдання — і працюємо по визначеній цілі.
Іноді, коли завдань немає — тоді сам шукаєш, де можеш бути корисним. Бо сидіти без діла, коли ти знаєш, що можеш зупинити ворога — це важко.
— Що нині найнебезпечніше на полі бою?
— Ворожа розвідка. Це найгірше. Не FPV, не артилерія, саме розвіддрони.
Ти їх не бачиш і не чуєш, а вони тебе — бачать. І якщо тебе виявили, то далі вже по тобі працюють усіма наявними засобами без економії.
— Як змінилися дії ворога за цей час?
— Вони дуже сильно прокачали контроль неба і змінили тактику. Якщо раніше було більше техніки, яку прикривала арта та авіація, то тепер — малі групи піхотинців: по двоє, по троє. Мотоцикли, квадроцикли, навіть електросамокати.
Вони намагаються бути менш помітними, але й ми теж не стоїмо на місці.
— Щось у їхніх тактичних діях тебе досі дивує?
— Їхня готовність йти вперед, навіть коли шансів майже немає. Я не можу це пояснити. Ти дивишся через дрон, бачиш, як їх накривають, а вони все одно рухаються тим самим маршрутом, фактично по тілах своїх. Бажання вмерти — мабуть найбільше, що мене досі шокує в діях окупантів.
— Були моменти в діях противника, які запам’ятались якось по-особливому, як то кажуть, заслужена «Премія Дарвіна»?
— Були і такі, що навіть смішні, якщо так можна сказати. Одного разу ворожий штурмовик дістав легке поранення, яке не спричинило би критичних наслідків для нього, а я бачу в камеру, як він просто йде потім лягає собі, дивиться на своє поранення, та стріляється, тим самим економить нам боєприпас.
Ще один випадок відбувся поблизу Мирнограда. Окупанти на мотоциклах спробували штурмувати позиції, наші FPV-дрони по них відпрацювали, і я бачу картину, як один з рашистів лежачи вчепився в ногу своєму товаришу, а той намагається від нього відчепитися, щоб втекти, я скидаю їм боєприпас з дрона, він детонує в кущах, в яких вони переховувались, після скиду в нього загорівся рюкзак.
І він просто біг полем з тим рюкзаком на плечах, намагаючись збити полум’я руками, яке стрімко перейшло на сідниці, а попереду його вже очікувала наша «ефпівішка», в яку він фактично й прибіг.
Це мало настільки абсурдний вигляд, що ми всі тоді просто не могли повірити, що це відбувається насправді.
— Пам’ятаєш свій перший бойовий виліт?
— Дуже добре. Руки трусилися, адреналін зашкалював, але було чітке розуміння: якщо я не спрацюю — він дійде до наших хлопців.
Я влучив. І одразу з’явилось відчуття… навіть не радості — скоріше азарту. Хотілося працювати ще, ще і ще.
— Чи відчуваєш ти, що реально впливаєш на ситуацію на полі бою?
— Так. Не завжди прямо видно результат, але ти розумієш: навіть один скид може зірвати штурм.
Були випадки, коли я підлітав до позиції, яку намагалася штурмувати ворожа група, після першого скиду вони ловили паніку і просто розбігалися. І цього достатньо, щоб дати нашим час, а час на війні — це дуже багато значить.
— Бувають складні моменти у твоїй роботі?
— Постійно. Особливо, коли втрачаєш дрон. Це б’є по моральному стану, але як тільки з’являється новий — ти береш пульт і знову в роботі. Бо розумієш, що від тебе залежить.
Був цікавий випадок, коли я заходив на ціль, сталася втрата сигналу з бортом, мабуть, подавив сигнал ворожий РЕБ, і картинка зникла. Я вже засмутився, думав, що втратив дрон, аж раптом сигнал поновився, я заспокоївся, взяв пульт і продовжив роботу.
— Що б ти сказав тим, хто зараз вагається, чи долучатися до війська?
— Страх — це нормально. У всіх він є, але важливо розуміти: у війську багато різних напрямів. Не всі йдуть лише в піхоту. Є безпілотні системи, є технічні напрями, логістичні завдання — там теж потрібні люди.
Для цього сьогодні створені нормальні умови. Можливо вибрати собі підрозділ, фах, пройти через систему рекрутингу та потрапити саме туди, куди обрав.
І головне — тут реально бережуть людей. Ніхто не зацікавлений у безглуздих втратах. Головне — це люди. Не техніка, не дрони, саме люди.
І якщо ти можеш щось зробити, щоб захистити свою країну, — варто це зробити. Бо ворога потрібно зупиняти якнайдалі від свого дому.
Фото: 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади 7-го корпусу швидкого реагування ДШВ.
