Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Це історія про людину-світло, яка ніколи не стояла на місці — від циркової арени до лав елітного спецпідрозділу.
Денис Струнніков, відомий побратимам як «Діо», залишив по собі не порожнечу, а відлуння сміху, пісню в чистому полі та приклад безмежної любові, яка не знає кордонів між життям і вічністю.
Цирк, спорт, висота та ритм
Мати Дениса Тетяна Струннікова згадує його з усмішкою, крізь яку проступає невимовний біль: син нагадував їй героя мультфільму Петрика П’яточкіна — такого ж допитливого і невгамовного. Його цікавило все: нові люди, нові заняття, нові місця. Він постійно біг, роздивлявся світ і прагнув спробувати себе в чомусь новому. Сам навчився їздити на роликах, опанував велосипед, а з чотирьох років став справжнім «сином арени» в цирку, де працювала його мама. Завжди був спортивним, тренованим, цілеспрямованим. Займався акробатикою та гімнастикою, цікавився іншими видами спорту.
Його дитинство пройшло через циркові залаштунки та постійні подорожі: хлопчик постійно змінював міста і школи — іноді по 5-7 разів на рік. Жонглери, акробати, вершники — Денис цікавився всім і вбирав у себе майстерність та досвід кожного.
Денис зростав без батька, і виховувати його допомагала бабуся Людмила В’ячеславівна. Вона жила в тоді ще не окупованому Криму, в Алушті, де хлопчик і пішов у перший клас школи. Пізніше, коли йому було вже років дванадцять, юнак потоваришував з рятувальниками з місцевого пляжу. Ці сильні та мужні люди навчили його, як рятувати життя на воді, як надавати першу медичну допомогу. Тут же він вдосконалив свої навички плавання — не лякався навіть бурхливого моря.
Любов до руху та ризику поступово переросла у справу життя. Денис рано почав виступати на цирковій арені. Коли хлопцеві було 16 років, керівник номера «Акробати на турніках» покликав його працювати до себе. Для юнака це означало початок професійної кар’єри. Він гастролював із цирком у різних країнах — Ізраїлі, Німеччині, Естонії, Казахстані. Згодом закінчив естрадно-циркове училище і виступав у складних акробатичних номерах. Один з них був пов’язаний із гігантським велосипедом — це був видовищний перфоманс, який вимагав сили, координації та сміливості. З боку це здавалось легко і невимушено. Та за цією легкістю стояли роки тренувань, дисципліни і взаємної довіри між артистами.
Але де б він не був, чим би не займався, у серці завжди жило передчуття чогось більшого. Попри циркову кар’єру, у Дениса була ще одна мрія — служба. Ще зі школи він казав мамі, що хотів би працювати в поліції. Його приваблювало почуття відповідальності та порядку, можливість прийти на допомогу. Пані Тетяна тоді не підтримала цього рішення, і син її послухався.
Згодом він здобув іншу професію — закінчив курси масажу й працював реабілітологом. Та одного разу прямо сказав мамі: він уже спробував той шлях, який вона хотіла для нього, і тепер хоче мати власний.
Кохання з першого погляду: «Я буду найкрасивішим»
Його історія кохання з дружиною Наталією схожа на сюжет романтичного фільму. Вони не бачились ніколи, аж поки під час гастролів у Тернополі Наталія не прийшла на циркову виставу. Про зустріч вони домовилися через знайомих, не знаючи одне одного. Тож тоді Денис пожартував, що буде «найкрасивішим» — і дівчина справді одразу впізнала його серед інших артистів й тієї миті зрозуміла: це він. Після вистави вони разом пішли гуляти містом, і питання «Чи побачимось ми завтра?» навіть не виникало. Все було вирішено десь на небесах — і зовсім скоро вони вже стали чоловіком та дружиною. Тернопіль став для Дениса рідним домом, містом його свідомого вибору та найбільшого щастя.
Шлях воїна: від Луганська до «Артану»
Війна увірвалася в життя Дениса ще у 2014 році. Він був на гастролях у Луганську, коли проросійські сепаратисти почали захоплювати українські адмінбудівлі та військові частини, влаштувавши хаос у місті. Хлопець бігав дивитися на те, що відбувається — ще зовсім юний, із дитячою цікавістю. «Мамо, я чув, як свистять кулі», — переповідав Денис. Вже тоді в юнакові прокинувся захисник, але мати, оберігаючи єдиного сина, благала почекати. Та й було йому тоді лише 17…
Він чекав. Минули роки. Була робота, родина, звичайне життя. Але внутрішній поклик не згас. У вересні 2024 року Денис зробив свій вибір — став добровольцем, доєднавшись до лав українських захисників. Він потрапив до елітного спецпідрозділу ГУР МО «Артан» — одного з тих, що виконують надзвичайно складні бойові завдання.
Мамі він майже нічого не розповідав про службу. Говорив лише, що все добре: мовляв, вони виходять на завдання на тиждень, а потім повертаються. Та іноді страшна правда про війну все ж проривалася. Так, приїхавши після навчань у США, він несподівано почав розповідати знайомим про фронт, втрати і один з перших своїх боїв, у якому загинув їхній командир. Пані Тетяна слухала мовчки і розуміла: він просто не хотів хвилювати її.
Бойові товариші згадують Дениса як людину з особливим почуттям гумору. Він любив жарти, іноді навіть «чорні» — такі, які часто народжуються на війні. І водночас побратими кажуть: Денис був надзвичайно відповідальним — йому пророкували блискучу військову кар’єру. Цирковий гарт навчив його головному — ціні партнерства: на арені, як і в бою, ти відповідаєш за життя того, хто поруч.
Останній бій і пісня в полі
А ще Денис мав особливу звичку. Перед бойовими виходами він ішов у поле, подалі від людей, і співав. Він хотів навчитися співати добре. Йому здавалося, що його ніхто не чує, але побратими знали про це.
За час служби Денис зміг приїхати додому лише кілька разів. Востаннє — незадовго до останнього бойового виходу. Тоді він на три дні приїхав до мами у Польщу. Вона запам’ятала його саме таким — живим, добрим, радісним.
Останній бій Денис Струнніков прийняв 22 серпня 2025 року поблизу Новомихайлівки Краматорського району Донецької області. Після виконання завдання група відходила до лісосмуги, де потрапила під мінометний обстріл. Машина підірвалася, бійці кинулися врозтіч. Смертоносна 120-міліметрова міна впала зовсім поруч із Денисом. Тяжко поранений, на адреналіні та силі волі, він підвівся і побіг до побратима, щоб той допоміг накласти турнікети.
Денис боровся за життя ще 12 годин. Побратими не кинули його — несли на собі крізь пекло, так само, як раніше Денис виносив поранених друзів з поля бою. Його забрали, не залишили ворогу, але час і тяжкі поранення не дали шансів…
Пам’ять, що не згасає
Денис Струнніков повернувся додому «на щиті» в закритій труні. Для мами він назавжди залишився живим — таким, яким вона бачила його востаннє у Польщі: усміхненим, світлим, сповненим енергії.
«Я не приймаю те, що його немає», — каже пані Тетяна. Її біль сьогодні — це не лише втрата, а й страх бути забутою. Вона — мати героя, яка віддала найдорожче, що було в її житті. Вона пам’ятає, як син мріяв про перемогу і як відповідально ставився до кожного свого кроку.
Денис «Діо» Струнніков став Почесним громадянином Тернополя. Він отримав відзнаки від рідного Івано-Франківська та Головного управління розвідки посмертно. Та, напевно, найголовніша його нагорода — це та сама пісня в полі, яка продовжує звучати в серцях усіх українців.
Життя Дениса Струннікова було коротким, але яскравим і насиченим — ніби він завжди поспішав встигнути більше, ніж дозволяє час. Він умів ризикувати, умів тримати відповідальність за інших і ніколи не тікав від складних рішень. І тепер у пам’яті він залишився таким, яким був завжди — усміхненим, світлим і трохи невгамовним, людиною, життя якої було справжнім.
Юрій Торопчинов
Фото надані автором
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
