Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Пілот вертольота Мі-8 розповів про удар по російському командному пункту, роботу під прицілом ворожих ПЗРК та те, як здійснював евакуації під вогнем
Історію бійця оприлюднили Повітряні Сили ЗСУ.
Тарас (З метою безпеки ім’я героя змінене) зустрівся з інтерв’юером у Вінниці, в одній із кав’ярень. За плечима пілота: не один бойовий виліт, та десятки успішних операцій під ворожим вогнем.
Перший бойовий виліт — і одразу чітке влучання по позиціях ворога. Це було на Херсонщині, під Антонівським мостом. Тоді йому було лише 21 — на той час наймолодший бойовий пілот Повітряних Сил!
«Чого уже тільки не було», — каже Тарас і перераховує буденно: ПЗРК, FPV-дрони, рейди вглиб, удари по командних пунктах. Але найбільше запам’ятався саме перший удар.
«На словах усе звучало просто, — згадує Тарас. — Під Антонівським мостом — ворожі плавзасоби, замасковані у норах під опорами. Їх потрібно було знищити. А разом із човнами — і живу силу противника».
Та на ділі — все трохи складніше: перевірка координат, визначення орієнтирів, розмітка на карті точок зміни висоти; запасний план у разі РЕБ чи втрати GPS.
«Страх був, — каже він. — Але тільки до того, як сів у кабіну. Потім — холодний розум і робота».
Вертоліт іде низько над водою. У кабіні — чіткі короткі репліки. На підльоті до цілі кожна дія вимірюється секундами. Тарас веде навігацію, виводить командира на курс. Один градус похибки — це сотні метрів на землі.
Коротка команда. Пуск. Слід у небі. Через секунди — спалах, чорний дим. Горить паливо, палають човни.
На землі — коротке підтвердження від підрозділів: «Влучили». На борту — робоче полегшення.
Перший політ дав упевненість. Та вже другий — нагадав, що на війні вона ніколи не буває абсолютною.
Ціллю був елеватор на лівому березі Дніпра — промзона, де ворог тримав вогневу точку з ПЗРК.
«У нас є відео, — каже Тарас. — Чоловік на даху піднімає трубу, натискає кнопку. Через кілька секунд — по ньому працюють наші ракети».
Коли зенітна ракета пішла по борту, екіпаж спрацював майже на рефлексах. Спалах, коротке «Пуск!», теплові пастки, різкий маневр. Мі-8 провалюється вниз, ракета йде в хибну ціль і вибухає позаду.
«Це врятувало нас», — каже Тарас спокійно, без емоцій.
На кадрах із землі все виглядає холодно точним: рух — реакція — удар. Але кожна дія там — на межі секунди.
Через кілька годин розвідка передала фото: той самий росіянин, напередодні нашої «роботи», стоїть біля труби елеватора, усміхається в об’єктив…
«Пост для пам’яті, — каже Тарас. — Більше він не фотографувався».
Після цього польоту, каже, усе змінилося. Не стало легше — додалось усвідомлення. Ти вже не просто пілот — ти частина команди, від якої залежать життя на землі.
Далі були десятки нових вильотів: удари по техніці, прикриття наступу, аеромедичні евакуації.
Про евакуації Тарас говорить зовсім іншим тоном:
«Прилітаємо у визначене місце близько до лінії фронту, вимикаємось — і одна за одною під’їжджають швидкі. Деякі поранені дуже важкі: хтось — без ніг, хтось — без рук, хтось — із перебитою спиною… Максимально плавно та обережно злітаємо… Якось воїни 35-ї бригади морської піхоти обмінялися з нами шевронами просто біля борту — ми ж теж з 35-ки. Знак взаємної підтримки».
Є й операції іншого масштабу.
Одна з них — ураження командного пункту противника ракетами С-13. Щоб «закинути» ракети на потрібну відстань, екіпаж підлетів критично близько — на межі можливостей. Результат роботи для ворога був відчутний: мінус командний пункт.
За даними розвідки, там були полковник і генерал. Після удару в російських ЗМІ з’явилися їхні некрологи.
«У російських чатах потім скаржились на активізацію роботи наших вертольотів. Значить відчули!» — каже Тарас.
Він пояснює: головні вороги вертольотів — ПЗРК і дрони.
ПЗРК — це секунди на реакцію: побачив спалах, крикнув «Пуск!», одразу теплові пастки, маневр, зниження, зміна курсу.
«Коли працює вороже ПЗРК — у тебе є максимум три секунди, щоб не стати мішенню», — каже льотчик.
А от дрони — інша історія. Вони з’являються там, де їх не чекаєш. FPV-шки можуть «зависнути» на маршруті чи підловити нас на зустрічному курсі.
«Їх майже не видно, — пояснює Тарас. — На моніторі чисто, а за кілька секунд — поруч з кабіною». Іноді доводиться кидати завдання й іти на друге коло — аби не втратити машину і людей.
Під кінець розмови Тарас усміхається, дивиться на чашку з кавою й підсумовує: «Не пошкодував жодного разу. У мене найкраща робота».
Ми виходимо з кав’ярні. У небі гуркоче вертоліт.
— Назар, — каже він із легкою посмішкою. — Нарешті хтось молодший з’явився в бригаді. Дочекався, поки буде кому передавати досвід.
Тарас піднімає погляд угору, слухає звук гвинтів і мовчить. Він знає: уже за кілька годин цей звук знову буде його роботою.
