Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Олександр із позивним «Тайсон» є головним сержантом роти у 4-ій овмбр.
Цим позивним його нагородив ротний ще на початку служби Олександра в 72 омбр у 2016-му році. То був нині покійний, на жаль, Герой України Андрій Верхогляд. Як каже сам Олександр «Присвоїв мені цей позивний, так сказати, за деякі заслуги, не будемо конкретно казати, за які».
Там же ж в лавах 72-ї «Тайсон» зустрів і широкомасштабне вторгнення. Воював під Києвом з перших днів вторгнення росіян. Зараз служить в 4 овмбр.
До армії Олександр вчився на газо-електрозварювальника електромонтажних залізобетонних мереж, але, як сам каже «не сподабалось» і пішов до війська. Прийшов солдатом, потім з часом почав рости і став головним сержантом взводу.
Після навчань його підрозділ потрапив на Авдіївську «промку». Там він з побратимами відстояв рік і місяць в добре пам’ятних всім, хто там був, ангарах на позиціях «Щит» і «Тишина». Там було, як пригадує Олександр, «спекотно, особливо коли російські танки почали розбирати позиції. А запам’яталось те, що вони — що зараз, що тоді — мруть, і не знають за що мруть».
Олександр декілька секунд мовчить, потім раптово посміхається.
— Знаете, як ото дивишся кіно якесь старе воєнне? Як раніше вони «на ура» бігли в атаку — гвинтівку від пояса, багнет вперед і на ворога. Так само було, коли ми захопили тоді «Алмаз», коли Андрій Кизило загинув. І в один із таких моментів, вони намагалися нас штурманути, і просто почали вибігати в поле, там немаленька група, якось так чоловік 70. Два взводи, і вони «на ура» оце, як побігли. Це був один з таких моментів, що на собі відчув, що таке, коли їх біжить… ну, дуже багато. Але, нічого страшного. Кулеметами зустріли, потім мінометами, коли вони залягли, накрили. І вони відповзли, хто вцілів.
Велика війна для Олександра, як і для його бойових друзів з 72-ї почалась з оборони Києва. Півтора місяця вони стояли в обороні, а потім пішли в наступ за противником. Чернігів, Суми, Харків.
Важкі бої під Харковом, втрати під Казачою Лопаню…
А потім за певних обставин перевівся до четвертої танкової.
— А далі вийшло ще краще — направили мене в другий стрілецький батальйон до Карата. Я знав, що тут нормальне ставлення до людей, нормальний командир, молодий. Він з людьми не так, як начальник, а він людина — в першу чергу. І хороший командир. Так я опинився тут, зараз служу і не шкодую, скажу чесно.
Про свої службові задачі розповідає з посмішкою:
— До моїх службових обов’язків входить організація, правильне несення служби солдатами і сержантами. Тобто, функції більш старшинські, адже я головний сержант роти. Це в мене в обов’язках прописано.
Навчаю свій особовий склад, контролюю, вирішую будь-які побутові питання. Тобто — мама, папа, брат, сват, просто поговорити, поплакати. Доводиться терпіти всі їхні вибрики. Треба знати, як до кого підійти, як йому задачу поставити, як його мотивувати… Багато, багато роботи .
Він неохоче розповідає про свою участь в боях, але про те, як вони витягували пораненого побратима, розповів — бо випадок був і справді незвичайний.
FPV-шка, яку випустили росіяни, поцілила в одного з бійців. За секунди до влучання він її побачив і встиг закритися автоматом. Вибух, ногу розірвало, самого сильно посікло осколками, але боєць залишився живим.
Він сам собі наклав турнікет, три доби пролежав в посадці, бо не могли провести евакуацію. Олександр на той час виконував обов’язки головного сержанта батальйону. Він взяв з собою командира роти, командира відділення РЕБ і втрьох пішли.
Як розповідає Олександр, «метрів до 50 проходиш, і треба сховатися, бо вже дрони висять над тобою. Якщо біжиш — ну, 100 метрів, може бути. Йшли посадками… Загалом десь кілометрів дев’ять пройшли. Все-таки ногу ампутували, тим не менше, він залишився живий, можна сказати, що в сорочці народився».
Підсумовуючи зустріч, Олександр каже:
— В нашому підрозділі, ти можеш підійти до будь-якого командира, ти знаєш, якщо в тебе є якась проблема, чи якесь питання — ти підійдеш, поясниш, тобі скажуть: «Давай ми тобі допоможемо вирішити». Не скажеш, що в нас все скрізь ідеально. Є проблеми. Просто є люди, які їх вирішують, а є ті, які вважаються людьми, а насправді не є такими.
