Костянтин Філіпов — представник нового покоління офіцерів, які досвід і командирські навички набували безпосередньо в бойових діях. Полковник брав участь у визволенні Маріуполя від…
Зараз Артему, сину Героя України Андрія Кизила, вже майже шість років. Саме цього дня, 29 січня 2017 року, звільняючи Авдіївку, загинув його батько – заступник комбата 1-го батальйону славетної 72-ї ОМБр, з позивним «Орел». За десять днів до фатального бою Андрій встиг побувати вдома у відпустці. Встиг покатати свого малого Артемчика на санчатах, Тьома, на жаль, ніколи не згадає цих щасливих моментів. Йому тоді було лише вісім місяців. Який спадок залишив синові Андрій Кизило? Яким чином з роками Артем зможе в повноті зрозуміти, що таке, довічно мати звання «дитина Героя»?
«Тато не йди!»
Богунівец Андрій Кизило фанатично любив грати у футбол. Після загибелі свого випускника керівництво Київського військового ліцею імені Івана Богуна (КВЛ), на чолі з Героєм України генерал-майором Ігорем Гордійчуком, заснувало меморіальний турнір з мініфутболу «Кубок пам’яті Героя України Андрія Кизила». У змаганнях щорічно брали участь ліцеїсти (кадети) 10-11 класів військово-морських ліцеїв та ліцеїв (коледжів) з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Участь у цих змаганнях майбутньої військової еліти України зі всіх її регіонів, а також вшанування пам’яті загиблого Героя України, на думку керівництва ліцею, сприяла формуванню високих морально-патріотичних якостей майбутніх українських офіцерів. Присутність на турнірі дружини Андрія Кизило – Оксани та їхнього сина Артема, за словами Ірини Кузнєцової, офіцера відділення морально-психологічного забезпечення КВЛ, надавало заходу особливої урочистості. Молодший Кизило робив перший удар по м’ячу та розпочинав змагання з улюбленого виду спорту свого тата.
Артем завжди любив відвідувати київський військовий ліцей, в якому навчався його батько. Хлопчик сподівався зустріти його серед таких же, як тато на фото, усміхнених, однаково ретельно вдягнених у військову форму, молодих хлопців. Кожен ліцеїст знав Тьому, саме так його називали батьки, в обличчя. Богунівці завжди спілкувались та шуткували з малюком, ніби тато Андрій попросив їх доглянути за сином, доки він сам займається невідкладними справами.
Усміхнені портрети батька хлопчик бачив на фасаді будівлі ліцею, на стадіоні, у музеї в «Книзі пам’яті», у спальному приміщенні першої роти, яка має ім’я Андрія Кизила. Артему показували ліжко його батька, завжди охайне, заправлене після сну. Ім’я Андрія Кизила згадували на ранковій перевірці. Про Героя України Андрія Кизила розповідали на урочистих заходах, які батько Артема чомусь не відвідував. Усі навколо говорили про його подвиг, його мужність…
– Одного разу у першій роті ліцеїсти гуляли з Артемкою, піддражнювали його, жартували біля ліжка його тата. Всі сміялись. Була чудова домашня атмосфера. Раптом відбулося те, що ледь не змусило нас з Оксаною розревітись, – розповідала Ірина Кузнецова. – Пролунала команда шикуватись на обід. Коли ліцеїсти швидко зібрались у стрій та пішли, розгублений Артем, залишившись один, закричав їм услід: «Тато не йди!» Всі вони уособлювали його тата. Всі вони для Тьоми були героями. Його батько був десь там, серед них.
«Загинув, але переміг!»
– Це дуже добре, що обрали (для футбольного турніру. – Ред.) саме такий командний вид спорту, бо він сприяє зростанню дружби, відчуття взаємовиручки, згуртованості колективу, – поділилась своїми думками Оксана Кизило, – Андрій завжди був, так би мовити, «командним гравцем». Цього його навчили дід та батько, теж військові. Цей принцип, коли відповідають один за одного та підтримують один одного, він зміцнив саме тут, у Київському військовому ліцеї.
За таким принципом Андрій побудував як командир свої відносини зі своїми хлопцями з 1-го батальйону. Ніколи він не говорив «мої підлеглі», а лише «мої хлопці» або «мої солдати». Тому Андрій першим і пішов у той роковий бій, повів свою команду за собою. Загинув, але переміг!»
Після закінчення Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Андрій Кизило влітку 2014 року, у 21-річному віці, став командиром роти 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Через рік після участі у бойових діях на Сході України молодий офіцер був визнаний найкращим командиром роти сектора «М». Згодом його призначили заступником командира 1-го механізованого батальйону бригади. Вже у званні капітана талановитий військовий збирався зустрічати третій рік визвольної війни проти російського агресора.
Вдома, у Білій Церкві, Андрія чекала родина, яку він також захищав від путінської орди. Щодня подружжя коротко спілкувались телефоном або за допомогою СМС. Ввечері 28-го січня 2017 року чоловік, за словами його дружини, почувався чимось стурбованим та попередив, що вранці буде зайнятий. Це була остання розмова, коли Андрій запитав про Тьому. 29-го Оксана не дочекалась і СМС.
Як стало відомо пізніше, штурмова група Андрія Кизила, під час висування о 4.00 ранку 29 січня до позицій російських окупантів, виявила диверсійно-розвідувальну групу противника. Хоча попереднім завданням групи капітана Кизила було виставлення спостережних постів, командир вирішив вступити у бій з ворогом. Окупанти, що відступали, викликали артилерійську підтримку. Офіцер намагався захистити підлеглих від щільного артобстрілу і наказав рухатись у бік взводного опорного пункту (ВОП) противника та у вогневому зіткненні захопити його. Частина терористів була знищена, а один бойовик так званої ДНР захоплений у полон українською штурмовою групою. Сміливий натиск військових Збройних Сил України змусив ворога, попри його кількісну перевагу, відступити у глиб окупованої території поблизу Авдіївці.
Після невдалих спроб відбити ВОП ворог поновив артобстріл позицій групи «Орла». Капітан Андрій Кизило, молодший сержант Володимир Бальченко, солдат Дмитро Оверченко внаслідок прямого влучання 120-мм міни у окоп, в якому перебували українські герої, загинули на місці… Усі спроби Оксани додзвонитись до коханого цього дня закінчувались голосовим повідомленням у слухавці: «Зараз абонент знаходиться поза зоною досяжності»…
«Справа, яку робив Андрій Кизило, повинна бути завершена!»
Наступного дня, після рокового бою у промзоні Авдіївці, наставник Андрія Кизила – начальник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного генерал-лейтенант Павло Ткачук написав на своїй сторінці у соціальній мережі:
«Під час навчання в Національній академії Андрій вирізнявся сміливістю і позитивним сприйняттям світу, був упевнений у собі та в своїх знаннях, він блискавично ухвалював рішення, які були професійними та виваженими.
У 2014 році, коли на сході України вже тривала Антитерористична операція, Андрій Кизило не міг дочекатись випуску. Залишаючи стіни академії Андрій говорив: «Ми переможемо! Ми обов’язково переможемо!..
Пам’ять про нашого випускника залишиться навіки у наших серцях!»
Українська держава та суспільство високо оцінили подвиг свого патріота. Посмертно 23-річному Андрію Кизилу було присвоєно звання «Герой України», військове звання «майор», звання «Почесний громадянин» його рідного міста Умань. Посмертно офіцера нагородили відзнакою «Народний Герой України», Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною». Його іменем назвали вулиці й в Умані, й у столиці України. Портрет Андрія Кизила було розміщено в Києві на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну». За наказом Міністра оборони України від 22.03.2017 р. № 62КП, колишній богунівець назавжди залишився у списках 1-ї навчальної роти Київського військового ліцею імені Івана Богуна (КВЛ).
Коли ліцеїсти та кадети нового покоління з різних регіонів України, зокрема й з Донбасу, приїхали у Київ для вшанування пам’яті богунцівця Героя України майора Андрія Кизила, до них звернувся начальник КВЛ.
– Справа, яку робив Андрій, повинна бути завершена! – наголосив Герой України генерал-майор Ігор Гордійчук. – Хлопці та дівчата на передовій відчувають, що за ними йде достойна зміна. Вони відчувають, як ми з вами молимось за них та робимо все для виховання майбутніх офіцерів Збройних Сил України – еліти нашої незалежної держави.
Начальник КВЛ розповів, що пишається тими, хто, як і Андрій, обрав для себе почесну героїчну професію «захищати Батьківщину». Особливо ті, хто втратили батьків та рідних на визвольній війні проти російських окупантів та вирішили продовжувати їхню ратну справу, на думку героя АТО Ігоря Гордійчука, лише таким своїм вибором вже доказали марність сподівань «кремлівського карлика» на перемогу над українським народом.
– За останні п’ять років понад сотню ліцеїстів-випускників, які втратили батьків на війні, знайшли в особі держави, нашого профільного військового навчального закладу, його викладачів справжню родину. З багатьма з них ми підтримуємо постійний зв’язок, радіємо їхнім успіхам. 98-99 відсотків з них стали успішними. Вони відмінно здали ЗНО, впевнено вступили у вищі навчальні заклади, – додав Ігор Володимирович.
Начальник ліцею зауважив, що всім його вихованцям приділяється 100% увага, за виключенням дітей із соціально незахищеної групи – їм приділяється 200%. Про богунівців, чиї батьки загинули, захищаючи Батьківщину, за словами Героя України Ігоря Гордійчука, викладачі турбуються на всі 300%. Для цього в ліцеї побудована якісна матеріальна база, застосовуються сучасні методики навчання та постійно створюється морально-психологічна атмосфера, яка забезпечує високу мотивацію юних представників майбутньої еліти України.
– Між мною та всіма ліцеїстами є головне – довіра. Вони – не вагаючись, не боячись йдуть до мене, до генерала, зі своїми проблемами. Приходять за порадами, за справедливими рішеннями, за батьківською опікою, – оповідав генерал-майор Ігор Гордійчук. – Якщо я бачу по оцінках, що комусь з них потрібні додаткові заняття, то сам зустрічаюсь з ними. Я розмовляю про причини відставання та, зазвичай, вирішую фінансувати додаткову підготовку дитини до вступу у ВНЗ. Ми формуємо у богунівців – майбутніх офіцерів Збройних Сил України, стійку впевненість у перемозі.
Спадок Андрія Кизила
У нашій розмові Оксана Кизило підтвердила, що саме постійна моральна підтримка з боку колективу київського ліцею та львівського університету, в яких навчався Андрій, чисельних його друзів, бойових побратимів, зовсім незнайомих щирих людей допомогли пережити найважчі перші роки довічної розлуки з коханим чоловіком.
– Я думаю, що кожне покоління зростає на прикладах своїх попередників. Андрій відноситься до тих, хто зробив свій вклад у справу виховання патріотичної молоді ціною власного життя, – сказала мені в інтерв’ю Оксана Богданівна. – Я пам’ятаю, як у 2015 році Андрія запросили в ліцей на святкування «Дня вишиванки». Він, як учасник АТО, прийшов у парадній військовій формі та з гордістю розповідав про свій обов’язок захищати Батьківщину. Тоді Андрій звернувся до богунівців: «Якщо ви прийняли таке важливе у своєму житті рішення, вдягнути військову форму, то повинні з гордістю та повагою носити її до кінця».
На моє питання про майбутнє їхнього з Андрієм сина – дитини Героя, Оксана Богданівна впевнено відповіла:
– Для Артема, так само як для тих хлопців та дівчат, Андрій Кизило на все життя залишиться прикладом справжнього патріота. Тьома знає, що його папа – Герой України, але не розуміє до кінця, що це таке. Він бачить фото свого батька у військовій формі, поступово, з тихих розповідей та з урочистих виступів починає розуміти, що означає, бути справжнім героєм та ким насправді був його тато.
Артем пізнає свого батька через друзів та викладачів Андрія. Це – неоціненна допомога мені у вихованні справжнього чоловіка, достойного сина свого батька – сина Героя.
Розмірковуючи над долею Артема Кизила, якому судилось мати звання «Дитина Героя», як говорив його батько, «до кінця»… Згадуючи про тисячі дітей ветеранів російсько-української війни, синів та доньок військових, які продовжують боронити Україну та звільняти її від окупантів, я зробив для себе такий висновок. Не лише від державних установ, мілітарних організацій, комбатантів та представників військового братерства, людей дотичних до волонтерства, виховання молоді, до української культури, освіти тощо залежить майбутня доля цих хлопців та дівчат. Кожен, і я насамперед, маю з повагою та вдячністю ставитись до їхніх родин, до їхньої жертовності, і завжди пам’ятати про ціну миру і щастя моїх власних дітей. У цьому я маю бути прикладом, якщо хочу, щоб вони, мої діти разом з дітьми Героїв жили у майбутній країні не «жертв війни», а у «країні переможців».
Фото: Дмитро Юрченка, Анатолія Бальчоса, з сімейного архіву Оксани Кизило
Відео: пресофіцера 72-ї ОМБр Олени Мокренчук
