Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
«Я принципово ніколи не обманюю хлопців, не одягаю їм рожеві окуляри, адже знаю: вони завжди б’ються склом усередину», — так 24-річний майор Андрій із позивним «Піон» описує свій головний принцип командира.
Про його історію, у якій хуліган-підліток став одним із «цвіту нації», розповіли на сторінці 101-ї окремої бригади охорони Генштабу ЗСУ імені генерал-полковника Генадія Воробйова.
Андрій родом із Хмельниччини. Усього 24 роки — але за ним вже серйозна служба: від відмінника в ліцеї й академії до заступника комбата, який несе відповідальність на «гарячих» напрямках — Часовий Яр і Кліщіївка. Достроковий випуск із Національної академії ім. Сагайдачного у перший тиждень повномасштабного вторгнення став для нього відправною точкою: від теорії — відразу в реальний бій.
«У дитинстві я був бешкетником, бунтарем — і саме тому вступив, щоб дисциплінувати себе», — усміхається Андрій. Шлях від солдата до лейтенанта навчив його не лише командувати, а й чути людей — і це допомогло створити довіру в підрозділі. Перші ротації — Зайцеве, Озерянівка, КПВВ «Майорське», Стариця — закаляли, але найпершу ротацію він згадує з особливим трепетом: тоді ще не було тотального нашестя дронів, і фронт був іншого формату.
Позивний «Піон» — на честь улюблених квітів коханої; сережку коханої він носив як талісман, допоки не загубив її в одному з боїв. Війна забрала не лише прикраси: були контузії, розірвані барабанні перетинки. Проте він уперто рвався на виходи з підлеглими — так здобував авторитет і реальний бойовий досвід: штурми, щільні артобстріли, зачистки, розвідка в тилу, протистояння з вагнерівцями й регулярними частинами росії.
Особливої поваги у підрозділі заслуговує його ставлення до втрат. Андрій особисто евакуював поранених і забирає тіла всіх полеглих зі свого взводу, а згодом — і роти. Один випадок він пам’ятає найжорсткіше: загинув веселий боєць, у якого було вісім сестер. «Коли віддавав йому останню шану, телефон хлопця почав дзвонити безперервно. Я взяв слухавку і вимовив найстрашніші слова», — говорить Андрій. Після цього почалися проблеми зі сном та звукові галюцинації — інструменти травми, які він долав самостійно, заради людей, що йому довіряють.
Командир підкреслює: бути лідером — це відповідальність. «Я ніколи не обманюю хлопців, не одягаю їм рожевих окулярів — вони плачуть і б’ються склом усередину. Краще сказати правду, навіть якщо вона болісна», — каже Андрій. Він не уникає розмов із родинами загиблих, але завжди намагається дивитися їм у вічі: «Моя совість має бути чиста».
Сьогодні в Андрія — інші цілі поза фронтом. Він уже придбав ділянку на Хмельниччині й власноруч висадив одинадцять дубів — по одному на кожного полеглого з першої ротації. Мріє створити там простір для ветеранів: садок, місце для читання й мангалу — щоб душа могла відпочити після війни.
Попри втому й ротації, Андрій не втрачає надії і дисципліни: «Ми стоїмо на стику дивізій; війна на виснаження — нам доводиться ставати кіборгами й титанами. Але ми тримаємось». У сім’ї — військова династія: старший брат — оператор БПЛА, молодша сестра навчалася у морському ліцеї. «Я простий хлопець із села — левову частку заробленого вкладаю туди», — каже майор.
Як повідомляла АрміяInform, фельдшер евакуаційного відділення медичної роти 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу ЗСУ старший сержант Петро, позивний «Липень», за роки служби врятував сотні українських воїнів. Він каже: найцінніша нагорода для медика — не медалі, а життя тих, кого вдалося повернути з-під обстрілів.
