Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
«І вже ніхто нікуди не лізе» — головний сержант-командир гармати Євген розповів про момент, коли декілька точних пострілів зупинили наступ ворога і врятували піхоту.
Про будні та досягнення артилеристів розповіли на сторінці 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади.
За сухими рядками подання на нагороду — знищені танки, БМП і десятки окупантів — стоїть тяжка, щоденна й надзвичайно небезпечна робота розрахунку. Головний сержант-командир гармати Євген отримав орден «За мужність» III ступеня за особисту відвагу та професіоналізм на полі бою.
До повномасштабного вторгнення Євген із Кропивницького працював на станках у Києві. Військовий запис у квитку мав ще після строкової служби 2002 року, але реальної практики бракувало: «Переважно в нарядах цілодобово стояли», — згадує він. Коли почалося велике вторгнення, не чекаючи, звернувся до Територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК і СП) і згодом опинився у новосформованому підрозділі — з першого бойового виїзду разом із бригадою.
Євген пройшов купу гарячих напрямків: Куп’янськ, Торецьк, а нині працює на Покровському напрямку. Найскладнішим викликом він вважає тотальну присутність ворожих дронів: «Зараз найважче, тому що стільки дронів з’явилось. Це жах. Ми не можемо нормально працювати, коли вони літають. Навіть якщо є команда „До бою!“, ми чуємо дрон — ми вимушені мовчати. Бо розкриєшся — і в тебе одразу прилетить», — каже Євген.
Попри це, його розрахунок на САУ «Гвоздика» продовжує завдавати ворогу нищівних втрат: відбиті штурми, знищена техніка, велика кількість живої сили противника. «Влучав у танк? У мене відео є — він дуже поряд ліг. Головне, що він далі не їхав: знерухомлений — і його доб’ють», — каже сержант.
Для Євгена не має значення, чи ціль — піхота, чи техніка. «Без різниці. Головне, що це допомагає нашим хлопцям. Добре, що ми підбили техніку, і вона вже не кошмарить піхоту. Або коли лізуть два-три окупанти, але ти влучив, і вже ніхто нікуди не лізе», — пояснює він.
Окремо Євген пригадує нічну операцію, яка стала випробуванням винахідливості: наступ піхоти супроводжувався вогнем і перешкодами — дерево не давало довернути гармату. «Бачимо по небу, що воно аж горить — йде наступ на нашу піхоту. А ми довернути гармату не можемо, дерево заважає. І нам кажуть: „Хлопці, будь ласка“. Ми вилазимо з гармати, ручною пилкою спилюємо ту гілку, довертаємося, стріляємо п’ятьма снарядами, які в нас залишалися.
А нам у відповідь: „Спасибі величезне, допомогли“», — розповідає він. Цей епізод, за його словами, — один із найпростіших і найзворушливіших прикладів спорядженості й самопожертви в команді.
Ключем до успіху Євген називає зіграність розрахунку: «Артилерія — це командна робота. Коли команда зіграна, усі навіть без слів розуміють, що робити. Все на автоматі, все чітко. А коли зберуться різні люди, той туди побіг, той ще щось — втрачаються дорогоцінні миті. А секунди вирішують все».
Мотивує його просто: «Хочеться, щоб окупанти не прийшли до тебе додому. Хочеться, щоб моя дитина жила в мирі та спокої. Ось це і стимулює». І про відео з дрона каже з холодною професійністю: «Звісно, класно, коли результат позитивний. Ну, розірвало. Нічого було сюди до нас лізти, правильно? Ми захищаємо нашу піхоту. Краще вже знищеного ворога бачити».
Як повідомляла АрміяInform, головний сержант роти Михайло — син загиблого у 2014 році офіцера-десантника — розповів про бій, у якому взяв на себе командування, відбив 12-годинний штурм, а потім, під вогнем ворожих дронів, ніс на спині важкопораненого побратима майже кілометр — до точки евакуації.
