Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
Проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року стало підсумком тривалої боротьби українського народу за самостійну суверенну державу.
Воно остаточно утвердило національну державність після кількох історичних спроб українців здобути і захистити державний суверенітет.
Про найважливіші кроки на довгому шляху української нації до власної держави впродовж ХХ століття з нагоди Дня Незалежності України розповідає АрміяInform.
Понад століття тому першими сходинками до Незалежності України стали чотири Універсали Української Центральної Ради. Першим з них 23 червня 1917 року революційний український парламент проголосив автономію України, яку слід було втілити в життя, «не одділяючись від всієї росії».
Війна за Незалежність: парламент визначив офіційну назву боротьби України з російською агресією
З огляду на подальші події цей крок сприймається як нерішучий, недостатній і половинчастий, однак саме він є відправною точкою незворотного руху українців до здобуття незалежної держави. Проголошення автономії в односторонньому порядку збурило українців, які вітали цей важливий документ і вимагали більшого.
Оскільки росіяни виступали категорично проти української автономії, почалися важкі переговори, але головне було зроблено — дозріле зерно майбутньої незалежності кинули в розпушений і зволожений родючий ґрунт. Вікно допустимого, можливого й нормального суттєво розширилось.
Другий Універсал УЦР було проголошено 16 липня 1917 року після непростих переговорів із представниками тимчасового уряду росії. Українська сторона обстоювала необхідність практичної реалізації автономії України, тоді як росіяни виступали категорично проти.
Рішення було компромісним і незрідка сприймається як поразка Центральної Ради та крок назад. Однак навряд чи така категорична оцінка є справедливою, оскільки тезу про необхідність автономії України було остаточно закріплено у свідомості як українського суспільства, так і представників владної еліти. Для росіян це було дуже важке рішення, яке вони самі сприймали як тяжку поразку в переговорах.
Украй значущим чинником стало також визнання легітимності Центральної Ради й Генерального Секретаріату з боку росії. Також було дозволене створення українських військових частин.
Нарешті цим документом Українська Центральна Рада заявила свої права не лише на національне, а й на територіальне представництво інтересів громадян усіх національностей, які мешкали в межах етнічних українських земель.
Діяти рішучіше Центральну Раду змусив більшовицький збройний переворот у Петрограді 7 листопада 1917 року. Після нього сподіватися на химеру демократизації російського суспільства стало неможливо.
З огляду на це розуміння, 20 листопада 1917 року УЦР проголосила ІІІ Універсал. У ньому йшлося про створення Української Народної Республіки, окреслювалися територіальні межі УНР й остаточно визначався курс на проголошення незалежності.
Згідно з ІІІ Універсалом вирішити долю українського народу вже мало не загальноросійське «учредительное собрание», унеможливлене більшовиками, а Українські Установчі Збори. Вибори до них планувалось провести 9 січня 1918 року, а самі збори слід було скликати 22 січня 1918 року.
Немає жодних сумнівів, що в такий спосіб Центральна Рада готувалась до проголошення Української Народної Республіки незалежною, суверенною самостійною українською державою.
Вирішальним став IV Універсал Центральної Ради, текст якого Михайло Грушевський виголосив 25 січня 1918 року, хоча під документом була проставлена дата 22 січня 1918 року — день, коли мали розпочати роботу передбачені ІІІ Універсалом Українські Установчі Збори.
У тексті IV Універсалу наголошувалося, що його ухвалено «для того, щоб ні руське правительство, ні яке инше не ставили Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій край до ладу, творчої роботи, до кріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України: Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».
Рік, що минув після проголошення незалежності України IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року, був сповнений різких сюжетних поворотів історії. Агресію російських більшовиків вдалося відбити завдяки вдалим переговорам у Брест-Литовську — 27 січня 1918 року Українська Народна Республіка підписала мирні угоди з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією.
Однак успішна у зовнішній політиці Центральна Рада виявилась недостатньо ефективною в політиці внутрішній. Українським політичним діячам забракло державницького досвіду, особливо щодо вирішення гостропосталих соціально-економічних проблем.
Це зрештою призвело до підтриманого німецькими союзниками гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року. Незалежна Українська Народна Республіка проіснувала на кілька днів довше за три місяці. Їй на зміну прийшла Держава Україна — Гетьманат Павла Скоропадського.
Швидкоплинною виявилась і доля гетьманату — між травнем і листопадом 1918 року він тримався передусім на німецьких та австро-угорських штиках і почав розсипатися на очах, щойно цієї підтримки позбувся. Завузькою виявилась соціальна база гетьманського режиму, який спирався переважно на великих землевласників та підприємців, однак ігнорував інтереси широких верств селянства і робітників.
Поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні відкрила для українців нові можливості. У Наддніпрянській Україні вона дозволила повалити гетьманський режим і відновити Українську Народну Республіку (УНР). На заході України розпад Австро-Угорської монархії створив умови для проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
Українці обох частин України прагли до об’єднання, тож завдяки цьому українські політичні лідери розпочали рух до об’єднання і проголошення з’єдиненої української держави. З огляду на це 1 грудня 1918 р. вповноважені особи Директорії УНР з одного боку і Ради державних секретарів ЗУНР з другого підписали у Фастові так званий Передвступний договір.
ЗУНР заявила «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою», доєднатися «з усею своєю територією й населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Народню Республіку». УНР, зі свого боку, заявила про готовність «прийняти всю територію й населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку».
Зреалізувати заплановане об’єднання вдалося майже за два місяці. Акт Злуки приурочили до річниці проголошення незалежності Української Народної Республіки IV Універсалом Української Центральної Ради. Це рішення не було випадковим — перша річниця проголошення незалежності України мала стати водночас і другою спробою її практичної реалізації — відтепер вже в нових кордонах з’єдиненої держави.
Урочисте проголошення Акта Злуки відбулося 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві. «Універсал Соборності» виголосив Федір Швець. Наступного дня, 23 січня 1919 року, Акт Злуки було затверджено Трудовим конгресом.
Так було зреалізовано другу велику спробу проголошення незалежності української держави. Перше проголошення незалежності УНР 22 січня 1918 року засвідчило готовність українців творити власну суверенну державу. Друге проголошення незалежності поєднало українців Заходу і Сходу України, переконливо увиразнивши прагнення цілого народу жити у спільній державі.
Подальший вир війни та революції не дав змоги зреалізувати заплановане. Однак глибоке символічне значення Акту Злуки складно переоцінити, оскільки саме ідея Соборної Держави на десятиліття вперед визначила вектор руху паротягу української історії. Саме Акт Злуки засвідчив, що незалежна держава є прагненням цілого українського народу незалежно від краю проживання його представників.
30 червня 1941 року, після 23 років відсутності української суверенної національної держави, Українські Національні Збори проголосили Акт відновлення Української Держави. На честь проголошення Акта на башті Княжої гори у Львові підняли національний прапор. Замайоріли синьо-жовті стяги й по багатьох містечках і селах Заходу України.
Реакція німецьких нацистів була миттєвою й однозначною — провідника ОУН Степана Бандеру й ще півтори тисячі оунівців заарештували, а сам «бандерівський» рух опинився поза законом — його було наказано повністю знищити, оскільки відновлення Української держави не входило до планів очільника третього рейху.
Після цього українські націоналісти стали відкритими ворогами німецьких нацистів уже за тиждень після початку радянсько-німецької війни. Патріоти України продовжили боротьбу відразу проти двох найзапекліших ворогів українського народу та його держави — нацистського третього рейху гітлера й більшовицького радянського союзу сталіна.
Попри те, що Акт відновлення Української Держави не було жодним способом втілено в життя, він став важливою символічною ланкою між І Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року, Актом Злуки 22 січня 1919 року й Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
Після IV Універсалу Української Центральної ради, Акта Злуки 1919 року та Акта відновлення Української Держави 1941 року документом, який засвідчив остаточне утвердження Незалежності України, став Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
Цей документ, яким сповіщалося про Незалежність України, відкрив новий етап в історії української нації. Однак, подібно до попередніх кроків державотворення, він так само не став остаточною крапкою в історії боротьби українців за власну державність.
День відновлення Незалежності: що означає досвід держав Балтії для України
Нині українці продовжують захищати та виборювати суверенітет і територіальну цілісність власної держави під час Війни за Незалежність, уже 12-й рік відбиваючи збройну агресію з боку російської федерації.
