Її слова — як рефрен, що лунає в багатьох куточках України. У Сумах, Львові, Запоріжжі, Женеві. Так, навіть у нейтральній…
Він тікав від FPV-дронів на швидкості 120 км/год, а одного разу, підірвавшись на протитанковій міні, повернувся до палаючої вантажівки, щоб забрати телефон. Це — буденна реальність для водія гірсько-штурмової роти 128 ОГШБр Анатолія на парадоксальний позивний «П’яний».
Про бойовий шлях бійця розповіли на сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Позивний «П’яний» прямо суперечить його армійській посаді, адже як водій на «нулі» Анатолій зовсім не вживає алкоголь, бо там «треба мати міцні нерви й тверезий розум». Прізвисько, співзвучне з його прізвищем, прижилося ще з дитинства.
У перші дні російського вторгнення 40-річний чоловік, який до того працював на заробітках, сам пішов у військкомат і попросився до 128-ї бригади, де служать його товариші. Відтоді він — водій у штурмовому підрозділі.
За понад три роки війни Анатолій змінив більш ніж 15 машин і розповідає, що найкращою для фронтових умов є старий пікап Mitsubishi L200. Його головні обов’язки — доставка БК та провізії, ротація піхоти та евакуація поранених. Завдяки чудовому орієнтуванню на місцевості та хорошому нічному зору він не раз рятував себе та побратимів. «Я ніколи не панікую, — каже він. — Там потрібен холодний розум, тим більше коли везеш людей».
Машина Анатолія неодноразово ставала ціллю для ворога. «Ефпівішки по мені били багато разів, вони вже у 2023-му почали на нас полювати, — розповідає він. — Росіяни ціляться в лівий бік, де сидить водій, а я іноді їжджу на машині з правим кермом, і це мене виручало».
Одного разу він втік від FPV-дрона, летячи між посадками на швидкості 120 кілометрів на годину. «Наш ротний бачив це з позиції й сказав по рації, коли дрон відстав», — згадує боєць. Іншого разу його та побратимів врятував випадок. «Я віз піхотинців на заміну й застряг уже біля кінцевої точки — машина сіла на „пузо“ й далі ніяк.
Довелося провести хлопців пішки, — каже Анатолій. — Йдемо, і тут я бачу міну, яка лежить прямо в колії, а трохи далі на землі сидить ворожий дрон на оптоволокні й чекає на транспорт. Нас, піших, він не помітив. Тобто, якби машина не застрягла, ми б або підірвалися, або потрапили під атаку дрона…»
Та іншого разу йому все-таки добряче дісталося — вантажівкою наїхав на протитанкову міну. «Відвіз уночі хлопцям колоди для будівництва бліндажів, і коли повертався, зачепив міну. Це був тримостовий ЗІЛ-131, — розповідає Анатолій. — На щастя, я в машині був сам. Мене засліпило, ЗІЛ підкинуло… Вибухова хвиля пішла в бік кабіни, вона загорілася».
Він вискочив з машини і побіг до посадки, але згодом зрозумів, що в кабіні залишився телефон. «Тоді я вернувся й ще витягнув із охопленої вогнем кабіни телефон. Навіть зняв на камеру палаючий ЗІЛ», — згадує воїн.
Після нещодавньої відпустки він з болем говорить про байдужість деяких людей у тилу. «Всі питають, коли війна закінчиться. Я питаю у відповідь — а що робите ви, щоб війна закінчилася? — каже він. — Мої два сини вже четвертий рік ростуть без мене — це дуже важко. Я пішов сюди за них, за своїх рідних. Бо якби росіяни дійшли до Західної України, воювати було би пізно…»
Як повідомляла АрміяInform, спроба російських окупантів сховати автомобільну та інженерну техніку в укритті, завісивши вхід плівкою на нитці, зазнала повного фіаско.
