Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Ворог б’є — по будинках, по лікарнях, по серцю міста. А потім — добиває словом. Саме так сталося 3 червня в Сумах. Серед білого дня, у годину, коли вулиці наповнені звуками дитячого сміху, розмовами перехожих і шумом транспорту, по центру міста прилітає далекобійна ракета. І поки рятувальники витягають тіла з-під завалів, російська пропаганда уже «витягує» свою фейкову версію подій.
За класикою кремлівського жанру, ворожі телеграм-канали почали тиражувати байку про те, що в центрі Сум знищено групу «високопоставлених офіцерів ЗСУ». Мовляв, це не терор, а високоточна операція. Ну, звісно. Як же без «героїчного знищення штабів» у черговому приватному будинку або поліклініці? Ще одна улюблена версія — що це, мовляв, українська ППО «впустила» ракету не туди. Класика: «самі себе обстріляли».
Але, на жаль, у цьому серіалі брехні ролі завжди ті самі: росія — жертва, ракета — випадковість, а загиблі — «провокація Києва». Цього разу загинуло троє людей. Щонайменше двадцять постраждали. Реальні люди. Не вигадані «офіцери ЗСУ в цивільному». Серед жертв — ті, хто просто йшов на роботу, у справах або просто жив.
Це був не удар по військовій цілі. Це була терористична атака. Цілеспрямована. Свідома. З холодним розрахунком: посіяти страх, зламати життя, стерти з карти міста спокій.
Коли не можеш перемогти на полі бою — знищуй мирних. А потім придумуй казки. російська інформаційна тактика давно не нова: на кожен удар — фейк. На кожен злочин — виправдання. Їхня риторика не змінюється, бо змінювати правду неможливо. Залишається тільки брехати.
Але ми добре знаємо: де була ракета, що вона знищила і кого саме. І головне — хто вбив. І ніякий телеграм-оповідач це не перепише.
