Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Молодший сержант Павло Корнєв народився в Луганській області.
Йому 29 років, до Збройних Сил пішов у 2018-му 30 січня, підписавши перший контракт. До армії Павло був музикантом. Він розповів кореспонденту АрміяInform про війну на всіх трьох місцях у танку, про зустріч із російськими десантниками, а також розкрив таємницю, що найстрашніше в бою.
«Добре, що дітей не посадили в автобус, бо росіяни накрили його артилерією»
Павло закінчив Сєвєродонецьке музичне училище імені Прокоф’єва, але це, як він каже, була мрія батьків. Отримав диплом, приніс його додому, поклав на стіл і пішов до військкомату. А згодом, після боїв з росіянами, вступив до військового вишу. Нині навчається на третьому курсі факультету озброєння військової техніки Військового інституту танкових військ.
Сам він про початок служби розповідає з гумором.
— Я не одразу став танкістом. Спершу я потрапив до «Десни». Просто пішов у ТЦК, де і запропонували послужити кілька місяців. Я погодився, згодом поїхав до 17-ї окремої танкової бригади. Спершу служив у групі матеріального забезпечення, потім був механіком-водієм і командиром танка.
Війну Павло зустрів у складі першого батальйону 17-ї окремої танкової бригади під Щастям. Заступив 23 лютого 2022 року в наряд черговим, аж раптом — вибухи, шибки тремтять. Згадує, командир роти залітає і каже: «Видавай зброю!».
Так о 4:00 і почалася війна. Павло сів у танк за механіка-водія, поїхали з Лисичанська до Щастя маршем, через незначну несправність відстав від колони. Зв’язок ліг повністю, ледве вдалось додзвонитися до десантників.
Добу пробули в Щасті, заносили місцевим у підвали їжу із заправки, до того ж виявилось, що в інтернаті були діти. Поліцейські хотіли їх вивезти, але добре, що дітей не посадили в автобус, бо росіяни накрили його артилерією. Дітей потім вивозили на покинутих автівках деесенесники та кілька поліцейських.
Про першу зустріч із росіянами
А потім почались бої. Як каже Павло, все було за Статутом — взвод піхоти діяв за підтримки його танка.
Запам’яталась перша зустріч із росіянами.
— Комічна була картина. Їдемо, тут поворот, і назустріч нам вилітає російський БТР, буквально обліплений піхотою. Вони ще й у блакитних беретах — десантники, блін. Я досі пам’ятаю ці здивовані перекошені обличчя. А в нас все працює — система, снаряд у гарматі. Шарахнули їм у лоб. Вони ж крилата піхота, ось і полетіли… шматками.
Згодом танкісти з десантниками опинись в оточенні, вирвались з нього, а дорогою знищили російську ДРГ, відійшли до Сєвєродонецька, де вже зайняли оборону.
«Я встиг повоювати на всіх трьох місцях у танку»
Бої були важкими, танчик Павла підбили, там і лишився. Він пригадує:
— Підірвати його нам заборонило командування. Я що міг, розбив, висмикнув усі дроти, які там бачив. Розбили приціл, радійку. Загалом кажучи, нашкодили як могли. Основне — у нас після влучання вигнало олію. Ми їхали 30 км без масла, це, по суті, не танк, а труна вже була. Тому ремонт росіянам обійшовся б у чортову копійчину. Після того ми на Бахмуті довгий час були, поки нам не знайшли машини. Я встиг повоювати на всіх трьох місцях у танку. У нас в екіпажі взаємозамінність на рівні. Тобто проблеми пересісти, припустимо, з механіка на навідника чи з навідника на командира, чи навпаки — питання не стояло.
Запам’ятався Павлу один бій на Кремінній.
— Там десантники затиснули кадировців у двоповерховому будинку, хоч і хтось казав, що кадировці — це ТікТок війська, але там, кажучи чесно, були не ТікТок війська — відстрілювалися, здаватися не хотіли. Загалом кажучи, довелося розібрати цей будинок з гармати разом з ними.
«У мене на Т-72 легка алергія»
Потім були бої під час оборони Лимана.
— Цікаво було — там кажуть, що будуть танки Т-72, ми на Т-64. Загалом у мене на Т-72 легка алергія, бо зазвичай або вони стріляли в мене, або я їх у прицілі бачив. Коротко кажучи, ми там каталися, відстрілювалися, як потім з’ясувалось, проти нас був, по-моєму, чи то батальйон противника, чи то й навіть полк. Ну, одного дня, був бій, конвеєр уже відстріляли, загалом кажучи, треба відкочуватись. Ну, я ж думаю, що місто ще наше, відкрив собі люк, їду по-похідному. Доїжджаю так до Т-подібного перехрестя. Їду прямо, у мене танк просто зелений. Дивлюся, стоїть Т-72. Думаю, щось не те. Під’їжджаю майже впритул, а там сидить хтось із трьома великими зірками, полковник. росіянин. Теж у польовій формі, дивиться на нас. Ми проїжджаємо, стріляти ж нема чим, порожні, а в нас маленький синьо-жовтий прапорець на башті був намальований. Він бачить той прапорець, перелякано намагається застрибнути в башту, але застряг в люку. Мене починає розбирати сміх, я на газ, намагаюся звідти загалом відвести нас трохи далі. З російського танка почав НСВТ (баштовий кулемет. — Авт.) стріляти, намагався розстріляти радіатори. У нього з цього, звичайно, нічого не вийшло, я виявився трохи швидшим…
«Найстрашніше — це було до бою, очікування»
Я слухаю його жартівливі розповіді про зовсім не смішні справи, дивлюсь в його усміхнене обличчя, на орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким він нагороджений за ті бої, і несподівано для себе питаю: «А що було найважчим у боях?»
І помічаю, що посмішка стає якоюсь неживою. Павло відповідає повільно, відділяючи слова:
— Чесно кажучи, було трохи страшно, але, як не дивно, в бою просто повідпадали всі зайві думки. Найстрашніше — це було до бою, очікування. Просто коли вже працюєш, всі зайві думки кудись зникають, маршрут згадуєш, якісь дії в голові моделюєш. Скажу так. Було дивно бачити, що хтось ламається, хтось навпаки, від кого не очікуєш, показує якісь дива героїзму. Люди по-різному розкривалися в бою, дуже по-різному…
До речі, якщо вам цікаві не тільки історії героїв, але й інший спеціалізований та аналітичний контент про військову справу — підпишіться на телеграм-канал АрміяInform.
