У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Їхнє знайомство починалося зі стиснення руки. А сьогодні їх єднає дещо більше, ніж обручки чи спільне прізвище. Їх єднає фронт. Історія Олександра та Іванни — не просто історія кохання. Це історія про вибір бути разом попри війну, а може, саме через неї. Вони не шукали романтики — вона сама знайшла їх у бронежилетах, у бліндажах, між бойовими ротаціями та пораненнями.
Історію подружжя захисників оприлюднили на сторінці об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють».
Познайомилися ще в патрульній поліції. Він — новачок з Миколаєва, вона — місцева, але впевнена, як грім. «Зайшла в кімнату маленька дівчина в спорядженні, протягнула руку — міцно. І я подумав: щось у цій історії буде», — згадує Олександр. Працювали пліч-о-пліч, без зайвих слів і натяків. Але все змінилося з початком повномасштабного вторгнення. Тоді між ними щось промайнуло — і вже за тиждень їхні стосунки стали серйозними.
Коли Олександр вирішив іти в штурмову бригаду, Іванна сказала просто: або разом, або нікуди. Він пручався — не хотів втягувати її в небезпеку. Вона наполягала. І пішла з ним — як бойовий медик. І там, між бойовими виходами, вони одружилися. Без білих суконь, зате з пляшкою шампанського і морем. Через «Дію». Без пафосу — зате щиро. Справжнє фронтове весілля, де єдиною умовою була обіцянка повертатись.
Їхнє кохання — це постійний компроміс між службовими настановами і бажанням бути поруч. Після одруження їм довелося служити в різних ротах, аби уникнути прямого підпорядкування. Але командування допомагало — так, аби серця не розділилися географією війни. «Так, за документами ми в різних точках, але завжди поряд. Це дає сили».
Сили, які рятують не лише від зневіри, а й буквально — від смерті. Під час штурму Олександр зазнав п’ять поранень: руки, ноги, турнікети — все, як у підручниках, тільки справжнє. Коли непритомнів, єдине, що тримало його, — думки про неї. «Я просто подумав: тільки не зараз. Її тут немає. Не можна отак просто зникнути, коли вона десь чекає».
Він вижив. І далі воює. Іванна продовжує бути поруч — не тільки як кохана, а як бойовий медик, яка не боїться евакуйовувати під обстрілами. Вони не прощаються перед виходами. Лише домовляються про дату повернення.
І якщо колись любов вимірювали букетами та ресторанними вечерями, сьогодні вона вимірюється поверненнями. Обіймами після ротації. Поглядами, в яких більше за будь-які слова. Їхня історія — не кіношна драма, а реальність, де любов вистояла під шквальним вогнем.
І, здається, саме тому вона така незламна.
Як повідомляла АрміяInform, куля, що залишилася в суглобі після попереднього поранення, не завадила йому вирушити на 15-кілометрову пішу розвідку в тил ворога. А коли його групу накрило шквальним вогнем артилерії, мінометів та гелікоптерів, а ракета впала за 4 метри і не вибухнула — він назвав це дивом. Це історія командира розвідувального взводу на позивний «Тайсон», розказана ним самим, — історія про витривалість, лідерство та неймовірну удачу на війні.
