Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Військовий хірург Олексій Носулько назавжди запам’ятав операцію, яку робив не на хірургічному столі, а у вузькому лазі під бетонними плитами зруйнованої будівлі, лежачи поруч із засипаним уламками захисником.
Про героїчного лікаря розповіли 1 травня Медичні Сили ЗСУ.
До широкомасштабного вторгнення Олексій Носулько був цивільним лікарем і мав спеціалізацію комбустіолога — спеціаліста з лікування важких опіків.
Олексій працював у Центрі термічної травми та реконструктивної хірургії міста Дніпро і щороку їздив на військові збори, бо проходив службу у військовому резерві.
Він мобілізувався 25 лютого 2022 року, одразу після того, як підготував рідну лікарню до приймання поранених і постраждалих від перших обстрілів рідного міста.
-
- Олексія Носулько під час операції. Фото Медичних Сил ЗСУ
-
- Олексій Носулько біля евакавтомобіля. Фото Медичних Сил ЗСУ
-
- Олексій Носулько на робочому місці. Фото Медичних Сил ЗСУ
-
- Надання допомоги пораненому. Фото Медичних Сил ЗСУ
Пропрацювавши у Військово-медичному клінічному центрі Східного регіону і набувши досвід військової хірургії, Олексій виїхав на Запоріжжя, у передове хірургічне відділення.
Влітку 2024 року він був на ротації старшим зведеного медичного загону. Склалася така ситуація, що внаслідок бомбового удару одна з будівель у місті Гуляйполе обвалилася, поховавши під собою військовослужбовців.
Одного з них довго не могли дістати, він був глибоко під завалами, і його побратимам довелося копати під уламками спеціальний лаз, щоб наблизитися до цього хлопця.
Дістати його не було можливості, оскільки гомілки були привалені багатотонним бетонним перекриттям.
Хлопці кілька годин намагався цього постраждалого якось вивільнити, але не вдавалося. Начальник медичної служби бригади дійшов висновку, що єдиний спосіб врятувати життя — це здійснити ампутацію нижніх кінцівок прямо там, під завалом.
«Коли я приїхав на місце, то побачив вузький хід між бетонними плитами, які трималися на автомобільному домкраті. Біля пораненого могла розміститися лише одна людина, працювати можна було тільки лежачи.
Спочатку до пораненого заліз бригадний анестезіолог. Він забезпечив прохідність дихальних шляхів, поставивши назофарінгіальну трубку, знайшов якусь судину і почав капати фізрозчин і вводити знеболювальні засоби.
Тоді виповз, звільнив місце мені. І я вже з кількома скальпелями й турнікетами поповз під завали до цього постраждалого. Він лежав на боці, і єдиним способом ампутувати ноги було різати колінні суглоби.
Праву ногу ампутував без особливих складнощів, а ліва була частково похована під уламками щебеню і бетону. Довелося руками викопувати нішу — завів туди турнікет, почав через колінний суглоб відсікати кінцівку.
Дія наркозу почала слабнути, і мені в нішу скинули шприц з препаратом. Скальпелі всі попереламував, і через ту ж нішу я отримав звичайний кухонний ніж, яким я продовжував цю ампутацію. З величезними труднощами мені таки вдалося ампутувати другу ногу. Після чого нас із постраждалим витягнули з цієї нори», — розповів Олексій Носулько.
Поки він робив операцію, на нього з пацієнтом поволі зсувалися уламки. Адже руїни весь час вібрували від «виходів» і «прильотів» близького артобстрілу. Небезпеку посилювала загроза атаки ворожих дронів.
Навіть один вибух у руїнах міг спричинити обвал, який залишив би обох військовослужбовців у тій норі навіки.
«Потім я дізнався, що керівництво бригади стягнуло до завалу всі засоби РЕБ, які змогли залучити. Завдяки цьому над нами був надійний купол, через який не могли пробитися ворожі FPV-дрони.
Після того в мене кілька разів запитували, чи було страшно, чи були сумніви, лізти в ту нору чи ні? Адже дійсно був шанс, що під вагою чотириповерхового будинку перекриття складеться і нас обох розчавить.
Мабуть, моя відповідь в тому, що не дарма ми, крім лікарських костюмів, носимо ще й погони. Інколи треба подолати страх, зробити крок вперед, не просто як лікар, а як бойовий офіцер. Але мій страх — це ніщо в порівнянні з тим усім, що пережив сам пацієнт.
Він був у свідомості протягом 6 годин, поки його намагалися дістати побратими. З їхніх слів, він дуже страждав і наприкінці просив скинути йому пістолет і йти звідти. Мене весь цей жах наздогнав за кілька годин, коли відпустив адреналін», — згадує Олексій Носулько.
Хлопця евакуювали в бригадний стабілізаційний пункт, де зробили протишокові заходи і провели конверсію турнікетів.
«Але головне — максимально очистили, помили рани. Ми обоє були повністю вкритими пилюкою і брудом. А потім ми перемістили пацієнта в наше відділення. Вже там з «форми 100» я дізнався його імʼя.
Я його не називатиму з міркувань медичної етики. Знаю, що він вижив, пройшов через декілька важких операцій. Потім була тривала реабілітація, хлопчина ходить на протезах», — сказав Олексій Носулько.
Його ця історія мотивує працювати далі.
«Проте не впевнений, що ця історія зможе вплинути на інших медиків. Адже вона про те, що служба військового лікаря — це зовсім не завжди тепла стерильна операційна і нормальні безпечні умови.
Та в мене підростає маленький син. І розумію, що все те, що роблю, що ми всі тут робимо, — це заради нього та інших дітей. Щоб війна не перейшла у спадок їхньому поколінню.
Але також розумію, як за мене переживає моя дружина. Мій молодший брат — він теж служить.
Ми ніколи не зможемо опинитись на місці наших батьків, відчути їхні переживання.
Моя мати, коли дізналася про цей випадок, сказала, що вони мною пишаються, але додала, що придушить мене особисто, якщо ще раз таке зроблю.
Тобто моя основна мотивація — щоб усі ці жахіття закінчилися на нашому поколінні», — зауважив Олексій Носулько.
АрміяInform розповідала, як боєць «Золотий» перетворив руїни на шпиталь і врятував 10 бійців.
