Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Знаєте, як звучить тиша? Це такий звук, якого не було в Києві в ніч із 23 на 24 квітня 2025 року.
Бо замість неї — вибухи, вогонь, повітряні тривоги, уламки й страх у дитячих очах. Масована ракетна атака. Знову. Десятки «Шахедів», «Іскандери», балістика. Мішені? Як завжди — усе, що не має жодного стосунку до фронту: житлові квартали, інфраструктура, парки, школи, пологові будинки.
Пропагандистська класика: самі себе обстріляли
І ось тільки-но дим ще не розвіявся над столицею, як з’являється улюблений жанр ru-пропаганди: «Україна сама себе обстріляла». Так-так, саме так. Мовляв, Київ спеціально запускає ракети по житлових будинках, щоб потім показати страшні кадри Заходу і випросити ще трохи зброї.
І головне — кажуть це ті, хто зранку кричав: «А чо ви хотіли, це відповідь на обстріли Бєлгорода!». Власне, ось і все, що треба знати про послідовність і логіку кремлівської версії реальності. Там, де парадокс — там і правда. Принаймні їхня.
Класичний набір фейків: «цивільних нема», «штаби НАТО», «зрадники серед вас»
Механіка проста, як двері у підвал: спочатку гатимо по місту, потім вигадуємо «легітимні» цілі. Цього разу — «у Києві був секретний центр управління НАТО». Докази? Та кому вони треба. Хтось щось сказав у «ТГ-каналі з мільйоном підписників» — значить правда.
І от уже ракета, яка знесла під’їзд дев’ятиповерхівки — «не випадкова», бо «там жили родичі військових». А що далі? Списки «підозрілих вікон»? Ракети з детекторами СБУ на балконі?
«Самі винні, бо живете» — нова мораль російського терору
Ще один улюблений трюк: «а ви самі винні, бо не евакуювались». Як вам така логіка? Якщо ти живеш у Києві — ти «військова ціль». Якщо в Харкові — «жертва провокації». Якщо в Дніпрі — «співучасник терористів». І взагалі — російські ракети завжди потрапляють точно, а якщо й б’ють по дитсадках, то це тому, що їх там «західні куратори ховають».
Коли не можеш перемогти на фронті — бий по містах і бреши в етері
Це не перший і не останній раз. Коли в тебе не виходить нічого на полі бою, лишається одне — лупити по цивільним і брехати, що так і треба. Масовані удари — це не стратегія. Це істерика. Це слабкість, замаскована під «демілітаризацію».
І водночас — це доказ: ворог боїться правди. Бо правду не зіб’єш ракетою. Її не заглушиш брехнею. І вона врешті проб’ється — крізь уламки, попіл і шум сирен.
Ми не жертви. Ми свідки й голос правди
Київ — живий. Україна — стоїть. І кожен уламок, кожна вирва в асфальті, кожна ніч, що не дає спати — це ще один доказ, що правда має ціну. Але й силу. Ми не просто тримаємося. Ми говоримо. Пишемо. Свідчимо.
І коли російські фейки знову полізуть у стрічки зі своїм: «це все придумали», — згадайте, як пахне повітря після «прильоту». І скажіть: «Брешіть голосніше. Бо ми точно знаємо, хто стріляє — і навіщо».
