Фельдшер за освітою, який до широкомасштабного вторгнення рф працював у Кривому Розі на шахті. Йому 34 роки, за плечима вже…
Село Кругляківка на Харківщині стало для піхотинців 43 окремої механізованої бригади ЗСУ ареною запеклих боїв з російськими окупантами, де кожен будинок перетворився на лінію оборони, а кожен день — на битву за виживання.
Понад 50 днів наші воїни в оточенні билися з переважаючими силами противника.
Як в умовах значної переваги противника у живій силі та озброєнні, під постійними обстрілами нашим хлопцям вдалось протистояти ворогу та при цьому завдавати йому колосальних втрат журналістам АрміяInform розповіли піхотинці 43 бригади з позивними «Запорожець», «Вовк», «Ультрас» та «Ткач».
Окупанти з РПГ розносили будинки та просочувалися малими групами
«Ми зайшли в село 10 жовтня 2024 року, і вже тоді фактично наші позиції з кацапськими були вперемішку. Тобто десь наш будинок, десь — їхній, потім знову наш. Ворог обійшов село по краях, і вийти ми вже не могли. Як противник наступав? Окупанти з РПГ будинки розносили, малими штурмовими групами, по 3-4 людини, намагалися просочуватися та закріплюватися. Якось два рази на БМП заїжджали прямо на мою позицію. Але там і залишилися», — розповідає піхотинець «Ультрас».
Знищували ворожу техніку переважно дронами. Підтримку надавала 77 окрема аеромобільна Наддніпрянська бригада та група полку безпілотних систем «Ахіллес».
Жили в підвалах розбитих будинків. Постійне цілодобове спостереження, контроль свого сектору. Позмінно чергували: двоє відпочивають, двоє пильнують — наприклад, один город контролює, другий дорогу та сад. Особливо важко вночі, коли холодно, чекаєш, прислухаєшся до кожного шереху. Плюс вночі літають дрони з тепловізорами і бачать тепло. Треба було робити так, щоб не виявити своїх позицій.
Противник наступав двічі на добу, зранку в «сіряк» та вночі. Це була дуже важка робота. Питну воду, медикаменти, батарейки та БК нам скидували дронами. Їжу шукали самостійно в погребах житлових будинків. Були домашні закрутки, салати, тушонки плюс консерви. Це врятувало нас.
Зустрічали ворога вогнем, наші мінометники та ствольна арта навалювали з-за Осколу
«Село Кругляківка довге, тягнеться вздовж річки Оскіл. Відступати нікуди — позаду річка. Переправа на Сенькове вже була розбита. Штурмові дії йшли кожен день, в різних кінцях села, на різних вулицях. Тільки-но рашисти заходили, їх одразу знаходили, і починався бій, — каже „Вовк“ . — По селу були розкидані позиції 77 бригади, а ще, здається, були підрозділи Сил тероборони. Основний напрямок прориву ворога був з боку місцевої ферми та школи. Наші піхотинці зустрічали ворога вогнем, підтримували дрони, працювали мінометники та ствольна артилерія з-за Осколу. Фіксували ворожу групу, якесь скупчення чи техніку. Відразу завдавали прицільних ударів.
У повітрі постійно були наші дрони, повідомляли про рух противника, передавали координати, і відразу по них працювала наша артилерія. У перші дні навіть наші танки заїжджали в село та „прямою наводкою“ знищували кацапські позиції в будинках.
Ми ж, піхотинці, знищували рашистів з „покемона“, автоматів, кидали гранати, били гранатометами. Бувало таке: знищуємо групу з трьох людей, а з іншого боку вже лізуть інші. Фізично не могли зупинити всіх. Противник мав велику перевагу у живій силі. Якось 15 окупантів штурмували нашу позицію, на ній було 3 людини. Але хлопці зустріли ворога та дали бій. Усіх поклали».
— Російські штурмовики — це були профі чи якісь тюремщики?
— Різні були. Були фахівці, а були й «чмоні» та зеки. Брали полонених, спілкувалися — багато зеків було. Казали, що вони з групи чи загону V — це чисті зеки, по 15-17 років відсидки за вбивства.
Доводилося часто брати полонених. Але і рашисти у своїй більшості не здавалися. Билися, як то кажуть, до останнього патрона. Ми їх усіх знищували. Були навіть випадки, коли пропонували «розійтися по мирному». Це перелякані буряти, вони самі себе застрелили, бо боялись потрапити в полон.
З оточення піхотинців виводили вночі дрони
«50 днів — це важко уявити, яка це була робота. Під постійними обстрілами та штурмами противника. Вийти з оточення допомогли пілоти дронів з 77 бригади та групи «Ахіллес», — розповідає стрілець «Ткач».
Виходили вночі, за дронами. Десантники зробили величезну роботу. Спочатку їхня аеророзвідка дивилася, де є росіяни, чи їх немає на вулиці, чи вони по хатах. І тільки по команді, вночі, за їхнім планом, ми виходили невеликими групами. Йшли в напрямку села Загризове.
Три доби вибиралися з Кругляківки
«Вихід зайняв три доби. Три ночі ми йшли через село під страшними мінометними обстрілами. Стартували 1 грудня 2024 року о 18:00 год. А на стабілізаційний пункт під Боровою потрапили 3 грудня, також ввечері.
Вдень ховалися в укриттях, якихось підвалах та погребах, пересувалися тільки вночі. Аеророзвідка 77-ї постійно моніторила, дивилася, щоб ніде окупантів не було на вулиці, в хатах. Рухалися швидко, по їхньому запланованому маршруту. Якщо інтернет ловив, десантники скидали в „зеленку“ маршрут — якими городами, садками, вулицями йти краще, бо знали, де сидять росіяни», — каже «Ткач».
— Ворогу вдалось вас виявити?
— Противник майже одразу запеленгував нас, бо ми йшли разом з нашими дронами. Це ускладнювало завдання — не чуєш, коли підлітає чужий дрон.
У першу ж ніч виходу з оточення кацапи атакували скидами, одразу троє «трьохсотих», але легких. Нас йшло шестеро, відстань між нами була хороша, ніч, повсюди дрімуча темрява. Один з наших загубився в стороні, почали шукати, підійшли. Чуємо зверху щось жужить, думали, що це наш дрон підлетів. Але, на жаль, це «під..кий» дрон висів. Секунда часу — і між нами розірвався ворожий боєприпас. Поранення були не важкі, кістки цілі, обійшлося пов’язкою.
Рашистські штурмовики боялися вступити з нами у бій
«Ми якраз були в укритті, коли почули, що двоє наших поранених заходять до нас. Хлопці відразу почали накладати перев’язувальний матеріал. А ще спуститися в підвал дуже важко було — драбина 90 градусів вниз. В одного нашого хлопця була рвана рана, одразу припікається від вибуху. Турнікет не накладеш, бо треба йти далі. Швидко пов’язка — і вперед. Почекали команди, коли зверху подивилися, що вулиця вільна, і так вирушили далі», — каже піхотинець «Запорожець».
Вогневого контакту з піхотою противника під час виходу з села не було. Тільки скиди та міномети. Вони самі боялися вступити в бій з нашими піхотинцями. Сиділи по хатах та підвалах, як щурі.
«Думаю, по хатах, там, де їх могло бути двоє-троє, їм просто не вистачало сміливості відкривати вогонь. Були навіть ділянки, які треба було пройти впритул до ворога. Йти в бій проти нас, шістьох воїнів, боялися. Або засобів не вистачало або вночі можна себе викрити на звук. Рашисти ж теж чули роботу наших дронів. Плюс у них не було тепловізорів, не бачили нас, тому швидше за все боялися стріляти навмання, щоб не виявити себе», — додає «Запорожець».
Наші піхотинці затрофеїли рації окупантів. По перехопленнях чули їхні розмови, куди вони мають переміщуватися. Але так само і ворог мав наші рації. Тож вони також усе знали.
«Тому, зрештою, росіяни і переслідували нас всі ці три доби скидами та мінометами. Пам’ятаю, йшли «на автоматі» під ворожими мінометними обстрілами. Ми настільки були напруженими та виснаженими, що наші тіла автоматично йшли вліво, вправо, присідали…
Але, слава Богу, жоден «під..р» не виліз зі своєї нори. Стрілецького контакту не було. Вже потім ми дізналися, що ворогів було дуже багато.
— Це вам полонені рашисти розповіли?
— Із села ми виходили по сформованому маршруту. Поступово, вулиця за вулицею. Забирали своїх хлопців з позицій, залишали крайніх, які прикривали наш відхід.
І от на одній з таких позиції наші піхотинці взяли в полон одного рашиста. Цей росіянин розповів, що в підвалі місцевої школи сиділи 40 озброєних штурмовиків, плюс на фермі така ж кількість окупантів. Нам просто шалено пощастило, що ворог чомусь не кинув у бій цю величезну кількість солдатів.
— Як вам вдалось вижити під постійними скидами з дронів противника? Адже ворог атакував фактично безперервно.
— Я взагалі нарахував 73 ворожих скидів за день. Ми сиділи якраз на другий день виходу в укритті, а рашисти «утюжили» нас скидами, хотіли вибити звідти. Що ми робили? Стежили за часом і передавали інтервал, звідки «під..ри» вилітають, щоб наші прорахували позицію їхніх «ефпівішок». Відстань, напрямок у годинах.
Інтервали різні були — 15 хвилин, а був і більший час між скидами. Одну добу передавали, щоб визначити інтервал. Після цих скидів наше укриття фактично зникло. Дивом залишилися живі. Але зате наші дронарі за цей час визначали позиції ворожих дронів та швидко знищували їх.
А ще ми обманювали ворога. Наші хлопці, які прикривали нас, з вогневих точок вели стрільбу з будівлі. Викликали вогонь на себе. Хлопці ставили один кулемет в будинку та вели вогонь по місцях, де ховались рашисти. Ця будівля давала велику луну, і здавалося, ніби два кулемети працюють. Кацапи були шоковані, по їхніх раціях чули. Це дало нам фору в часі, так і виживали. Один одного страхували, прикривали і виходили з цього пекла.
— Ви вийшли на край села. Що далі було?
— Ми дійшли до лінії евакуації в сусіднє село Загризове. Кругляківка дуже близько до нього. Тільки туди могла заїхати техніка — там вже було безпечно. Звідти вже нас забирали пікапи й далі на «стабік». Вивели всіх, залишилася тільки одна крайня вулиця в селі, там наші хлопці прикривали нас РЕБом. Вони глушили сигнал керування кацапських FPV, поки ми підходили туди.
— Що мотивувало вас тримати оборону 50 днів в оточенні ворога?
— Банально хотілося жити. Зустрітися з рідними, з дружинами, з дітьми. Який це був кайф , коли ми вийшли й отримали СМСки від рідних, зрештою поговорили з родиною. Наші командири весь цей час телефонували рідним та заспокоювали їх, пояснювали, що живі-здорові. Що хлопці б’ються та виконують завдання.
Вони вселяли впевненість і в нас, і в наших сім’ях. А ще суттєво мотивував страх, бо не знаєш, де ворог — на горищі, в підвалі, в хліві. Ти маєш бути постійно на «стрьомі» і бути готовим у будь-який момент дати бій противнику та знищити його.
Запитуємо наостанок, скільки наші піхотинці знищили живої сили противника за 50 днів боїв в оточенні.
«За нашими приблизними розрахунками, рота піхотинців перемолола понад 1000 російських окупантів. Плюс ще є підтверджені дані аеророзвідки з ураження техніки та особового складу рф. Звісно, у нас також є втрати. Але вони мінімальні, враховуючи яку колосальну бойову роботу було виконано», — говорять піхотинці 43 бригади.
До речі, якщо вам цікаві не тільки історії героїв, але й інший спеціалізований та аналітичний контент про військову справу — підпишіться на телеграм-канал АрміяInform
