Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Михайло зі Слов’янська мав бронь від мобілізації, але, коли його рідне місто опинилося під загрозою, він зробив власний вибір — піти на війну. Він не мав медичної освіти, проте став бойовим медиком у роті вогневої підтримки 58 мотопіхотної бригади Сухопутних військ ЗСУ. Волею долі на 21 добу він став старшим на бойовій позиції, де жоден з його підлеглих раніше не був у бою. Попри обстріли, дронові атаки та виснаження, підрозділ вистояв і повернувся в тил без втрат.
Історію бійця оприлюднили на сторінці бригади.
Михайло розповідає, що спершу отримав повістку, але тоді його бронь ще діяла. Після повторного виклику він вирішив самостійно піти до військкомату. Так він потрапив до стрілецького батальйону, а вже там йому довірили обов’язки санітара.
«Це була доля, — розповідає військовий. — У мирному житті я не був медиком, але війна все змінила. Ми проходили навчання у Норвегії, щоб рятувати життя на полі бою. Там ми на власному досвіді відчули, що таке гіпотермія — стояли в крижаній воді при мінус п’яти градусах, аби зрозуміти, як діяти в критичних умовах».
Коли їхній підрозділ зайняв позицію, вони опинилися в ізоляції — без їжі, без боєкомплекту та без можливості відійти. Російські війська замінували дороги «Лепестками», а ворог постійно атакував. Проте відступати було нікуди.
«Перші дві доби було складно усвідомити, що відходу назад немає. Але ніхто не зламався. Усі слухали один одного, розуміли, що штурм неминучий, і коли він почався — кожен дав бій, навіть поранені. Ніхто не побіг, усі виконували свою роботу», — пригадує Михайло.
Двадцять одна доба в окопах під постійним вогнем — це випробування не лише фізичне, а й психологічне. Особливо важким став 15-й день, коли деякі бійці почали не витримувати тиску: «Тут важливо було знайти слова підтримки, дати людям змогу змінити графік чергувань, аби зберегти їхній бойовий дух».
На 21-й день до них прорвалася група з трьох бійців — решта загинули на мінних полях. Саме тоді надійшов наказ на відхід. Проте плутанина з координатами ледь не коштувала їм життя — вони рушили не в той бік, зрозумівши помилку вже на ходу: «Я наказав усім повернутися назад — і всі повернулися. Ніхто не заперечував, усі знали, що часу мало, і діяли злагоджено».
Згодом їхній підрозділ вдалося евакуювати. Попри перший бойовий досвід, усі вижили, показали залізну витримку й самопожертву.
Михайло не має сумнівів — війна змінює кожного. Але він вірить, що вижив не просто так: «Якщо завтра війна закінчиться — значить, я був потрібен для чогось більшого. А зараз головне — вижити та перемогти».
Як повідомляла АрміяInform, «Це було пекло», — так описує свої три тижні на передовій боєць 58 мотопіхотної бригади з позивним «Студент». Разом із чотирма побратимами він потрапив у справжню пастку, де кожен день був боротьбою за виживання.
