Смертельний інцидент стався над грецьким островом Карпатос в Егейському морі в контексті Егейської суперечки — конфлікту між двома державами-членкинями НАТО щодо суверенітету та суміжних…
Київський академічний театр ляльок представив глядачам камерну виставу за легендарним твором Івана Франка «Украдене щастя» в постановці талановитої режисерки Тетяни Авраменко та за участю заслуженого артиста України, лейтенанта ЗСУ Дмитра Лінартовича й акторки Єлизавети Бойко.
«Украдене щастя» у рішенні пані Тетяни — це значно більше, ніж просто історія нещасливого кохання. Це символічна і глибока робота про людей, в яких крадуть їхнє майбутнє, та про трагічні наслідки спроби повернути все «як було».
Про те, як важко не мати вибору і свободи його робити без наслідків. Про те, як часто вибір на свою користь стає зрадою іншого. Але й про те, що надія з’являється тоді, коли приймаєш незворотність і маєш сміливість рухатися далі та будувати нове майбутнє.
Про виставу та театр під час війни поспілкувалися в пресцентрі АрміяInform із Тетяною Авраменко та Єлизаветою Бойко.
— Тетяно, чому п’єса Івана Франка «Украдене щастя» актуальна сьогодні?
— Перше, що для нас було важливо, — це просувати саме український контент. І трохи подолати оцю межу, яка була поставлена за радянщини і пострадянщини, що українська класика — це щось таке у великих пошарпаних шароварах, з вусами і в жодному разі не може бути актуальне в нашому сучасному житті. Також хотілося відкрити глядачу, що теми, порушені нашими класиками, вічні. Тому вони й класики, щоб звучати поза часом. Тому сценографія нашої вистави не має прив’язки до конкретного часу, адже не має прив’язки до часу сама історія. Бо це історія загальнолюдська.
І напевно, що я змогла серйозно розібрати цю п’єсу і для себе відкрити багато важливого лише після початку повномасштабного вторгнення. Коли я усвідомила, що найважчим для кожного стала неможливість щось планувати на завтра. Оця відсутність впевненості в якомусь конкретному майбутньому стала тим щастям, яке було викрадено. Тому вистава, яку ми поставили, якраз і сягає теми украденого щастя як украденого майбутнього. Також вона про пошук цього майбутнього, про пошук відновлення себе новими, переживши певні трагедії і втрати, і про розгляд варіацій, до яких нас ця історія може привести.
— Ваші чоловіки нині служать у Збройних Силах України. Чи підтримують вони вашу творчість, чи надихає вона їх?
Тетяна Авраменко:
— Мій чоловік дає мені можливість зараз ставити вистави і займатися творчістю, захищаючи мене, нашу родину, наші театри. Звичайно, мені складно без нього, і часом не вистачає можливості, повернувшись із репетиції, поговорити, обговорити щось, але я завжди відчуваю його підтримку. І я вважаю, що ледь не половина моїх сил, вкладених у виставу, — це його підтримка, це завдяки йому.
Я вирішила креативно провести декретну відпустку. У нас маленькі діти, двоє малят, але, намагаючись менше думати про складне, я намагаюся більше діяти тут, в цивільному житті, займатися культурою і робити все, що залежить від мене тут.
Я його дуже чекаю і намагаюся надихати його, а він надихає мене. Він — морський піхотинець. Це наша співтворчість.
Єлизавета Бойко:
— Мій чоловік дуже мене підтримує в цій роботі. І завдяки його підтримці, яку я теж відчуваю на відстані, мені здається, все вдалося.
Мій чоловік родом з Калуша. Це на заході України, де, як відомо, батьківщина Івана Франка. Коли ми обговорювали, що почнемо ставити «Украдене щастя», то приїхали до Калуша з чоловіком. Я почала прислухатися до того, як говорять калушани. І вже потім, коли читала п’єсу, у мене в голові були правильні наголоси, тобто ті, які використовують там.
Бо я родом з півдня України, і хоч маю одну з освіт філологічну, але все одно є діалекти, і тільки коли ти чуєш їх від носіїв, розумієш, як звучить те чи інше слово. У Калуші жив брат Івана Франка, ми зупинялися біля його маєтку, набиралися трошки «дзену», прикликали ці «франківські енергії». Це такі наші акторські забобони, коли ти працюєш над роллю, то намагаєшся шукати всю можливу інформацію, і вона тебе знаходить сама.
На жаль, чоловікові досі не вдалося побувати на прем’єрі через обставини служби, однак, я чекаю. Завдяки чоловіку, завдяки нашим військовим ми маємо можливість тримати культурний тил і наповнювати його українським контентом, на який з початком повномасштабного вторгнення попит значно зріс. І робити цей культурний продукт кращим і кращим. Адже ми маємо заповнити цю нішу, бо якщо ми цього не зробимо зараз, тут і тепер (ми віримо всі в Перемогу і чекаємо її), я боюсь, що вже маючи Перемогу, рашистське все почне намагатися знову лізти до нас.
І тому дуже важливо зміцнити культурний фундамент, робити якісні культурні продукти, які подобатимуться глядачам, і вони не матимуть спокуси на контент рашистською мовою.
— Лізо, чи змінилося ставлення до театру всередині й ззовні, коли почалося широкомасштабне вторгнення?
— Якщо подивитися на деякі театри, то вони тільки після широкомасштабного вторгнення зрозуміли, в якій країні живуть, що тут за культура. Вони почали шукати, і виявилося, що в нас є українська класика, виявилося, що в нас багато сучасних письменників. Виявляється — вони є, та ще й потужні. І можна навіть робити інсценізації їхніх творів, тому що вистави ставлять не обов’язково тільки за п’єсами, можна брати будь-який твір, робити інсценівку в діалогах і ставити її на сцені.
У нас насправді ця потужна сучасна українська культура дуже давно існує, але театр, на мій погляд, він трошки був не український, якось не до кінця усвідомлював і розумів свою значущість і свій вплив.
До широкомасштабного вторгнення я стикалася з інформацією про те, що навіть після того, коли вийшов закон про українську мову, що вона є домінантною у сферах обслуговування (а театр — це одна зі сфер обслуговування громадян), деякі театри просто переробляли афішу українською і продовжували грати російською мовою. А в окремих театрах взагалі було дуже багато російськомовних вистав. І чомусь не до кінця розуміли прямий зв’язок культури, українськості і війни, яка точилася вже з 2014 року.
Ми тут всі якраз це усвідомлювали і розуміли. А багато хто з наших колег включилися тільки тепер. Це добре, що включилися, тому що ми повинні всі спільно робити все можливе для того, щоб не дати змоги повертатися оцим тварюкам, які засіли дуже давно в ніші кіно і театру. Це були російські актори, російські режисери, це все робили свідомо, фінансували дуже потужно. Актори українські на другорядних і третьорядних ролях перебували. І тому ми всі, навіть якщо відкинути сентимент любові до України — суто з точки зору бізнесу і тієї роботи, яка тобі приносить дохід, повинні дуже міцно тримати цей свій український потужний контент. Тримати, розвивати, наповнювати і робити якіснішим. І ні в якому разі не допускати нічого російського.
Я навіть почала нещодавно думати про те, що ключовим прийомом у майбутньому може стати ігнорування всього, що пов’язане з росією. Будь-що російське необхідно знецінювати всіма можливими методами і способами. А найкраще знецінювання — це побудувати свій культурний простір і зміцнити його. Наша культура має бути фундаментальною, має бути домінантною.
— Тетяно, як у вашому житті поєднується театр і війна? Чи є вже плани на наступний сезон?
— Я прийшла у професійний театр вже після 2014 року. Для мене театр і війна були завжди поряд. А до того, коли я займалась аматорським своїм гуртком, ми здебільшого говорили про те, що війна неминуча, вона буде. Тому для мене немає чіткого розділення. Театр є відображенням суспільства, відображенням всього, що відбувається. На жаль, Бог наділив нас землею поряд з такими сусідами, що у нас, певно, не може бути театру поза межами війни.
Театр має існувати, тому що це, по-перше, можливість реабілітації для суспільства: як для військових, так і для цивільних. Це можливість рухати культуру, завдяки якій ти борешся і намагаєшся виборювати право жити на цій землі.
Із початком сезону буде багато нових робіт, адже чим складніше стає наш світ, тим більш продуктивними ми маємо ставати.
Треба бути більш свідомими до вибору матеріалу. Треба бути більш свідомими в меседжах, які несеш. Є прекрасні п’єси, але занадто трагедійні, які будуть травматичними в цей момент для суспільства. При тому, що «Украдене щастя» — це важкий драматичний матеріал, ми все одно наприкінці вистави даємо меседж про те, що майбутньому бути. Даємо посил глядачу про відродження кожного з нас, про можливість того майбутнього, яке в нас вкрали, і того, яке ми, так чи інакше, будемо шукати для себе. Важко говорити про театр без війни, тому що для мене він пов’язаний з нею постійно.
