Він чітко усвідомлював характер та наслідки своїх дій, скерованих на підрив боєздатності частин та підрозділів Сил оборони України. Суд засудив громадянина України до 5 років…
Початок широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну 24 лютого 2022 року? Збройна агресія військ російської федерації в Криму та на сході України від кінця лютого 2014 року? «Газові війни» рф проти України починаючи від 2005 року? Тузлинський конфлікт 2003 року?
Всі ці події є яскравими свідченнями прямої та неприхованої агресії російської федерації проти української держави. Однак жодна з них не є першою у довгому переліку агресивних антиукраїнських дій рф, які почалися з найпершого року Незалежності України.
33 роки агресії рф проти Незалежної України: хронологія зла
Насправді агресія росії проти України триває від моменту проголошення Україною Незалежності. Формально визнавши Незалежність України, рф відразу почала у різний спосіб підважувати суверенітет української держави, вдаючись, у тому числі, до таємних операцій спецслужб.
У другій частині матеріалу АрміяInform продовжує фіксувати хронологію російської агресії проти України, яка продовжились і навіть посилились попри підписаний 1997 року президентами і ратифікований 1998 року парламентами двох держав Договір про дружбу, співробітництво і партнерство.
«Українській політичній верхівці уже тоді слід було затямити демарш російських парламентарів та їхню риторику. Противники підписання Договору підняли ґвалт про зближення України з НАТО та ЄС, а після його ратифікації почалися протести з мотивів, що цей документ закріплює за незалежною Україною внутрішні адміністративні кордони Радянської України», — зазначає Павло Гай-Нижник у книзі «Росія проти України (1990–2016 рр.): від політики шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення» (Київ, 2017).
Договір російську агресію не зупинив
Попри налагодження міждержавних відносин між Україною та росією на офіційному рівні, російські політичні діячі, в тому числі представників органів влади різного рівня, продовжували вдаватися до агресивної антиукраїнської риторики та закидів в український бік.
Жодних негативних наслідків для них це ніколи не мало, натомість офіційний кремль традиційно дистанціювався від антиукраїнських заяв, подаючи це як самодіяльність окремих політиків і посадовців, до якої центральна виконавча влада не має жодного відношення.
Найбільш показовими є постаті багатодесятирічного мера москви юрія лужкова та лідера Ліберально-демократичної партії росії владіміра жиріновского. Обидва вони регулярно так чи інакше висловлювали негативне ставлення до України як незалежної держави.
Антиукраїнською лишалась також риторика та дії релігійних діячів, афілійованих із московським патріархатом, не кажучи вже про таємну діяльність російських спецслужб. Підігріваючи антиросійські настрої в російському суспільстві всі вони одночасно вели експансію проти України в ідеологічній, культурній, економічній і всіх інших сферах.
1998–1999 роки: «бей, Хохлов!»
На тлі повсюдно присутньої і толерованої російськими державою та суспільством антиукраїнської риторики траплялись особливо яскраві й унаслідок цього помітні та пам’ятні ексцеси. Одним із них стало нагнітання антиукраїнської істерії під час двох футбольних матчів між збірними України та росії відбіркового турніру до Євро-2000.
Під час першого матчу, який відбувався у Києві 5 вересня 1998 року, російські вболівальники їхали до столиці України немов на війну на ворожу територію. Градус напруги і навіть ненависті з боку росіян до українських футбольних фанатів був значно вищим за звичайне спортивне протистояння.
Виграш збірної України з рахунком 3:2 додатково підлив оливи у вогонь. Тож наступна гра двох збірних, цього разу в москві 9 жовтня 1999 року, супроводжувалась надзвичайно потужними проявами агресивної українофобії.
Перед матчем популярна газета «советсткий спорт» вийшла з розтягнутим на всю першу шпальту заголовком «Бей, Хохлов, держи, Хлестов, не пропускай, Филимонов, спасай россию!». Два перші та два останні слова у заголовку були надруковані набагато більшим шрифтом, ніж усі інші. Через це заголовок читався як «Бей хохлов, спасай россию».
Скандальний текст був очевидною відсилкою до відомого антисемітського гасла російських шовіністів-чорносотенців. Його критика і засудження в росії були малопомітними, натомість відомість і популярність вийшла далеко за межі навколофутбольної тусовки.
1990-ті — 2000-ні роки: «Старые песни о главном»
Нагнітання антиукраїнської істерії в рф мало політизований характер. У негативному світлі виставлялися насамперед «політичні» українці — політики та громадські активісти, виразні прибічники української державності та незалежності.
Натомість позитивно подавався образ «звичайних» українців — таких собі колишніх «совєтських» людей, немов би нерозривно поєднаних із росіянами спільним історичним минулим та культурними уподобаннями.
Прикладів поширення та культивування цієї тези було безліч, однак найпомітнішим став багаторічний проєкт новорічних музичних фільмів «Старые песни о главном», розрахований одночасно як на російську, так і на українську аудиторії.
Перший фільм показали в новорічну ніч проти 1 січня 1996 року, після чого неодноразово повторювали у різний час. Його продовжили цілою серією подібного продукту, який створювали й активно поширювали впродовж другої половини 1990-х — 2000-х років.
Образ «правильних» українців у фільмах проєкту був максимально зручним для усталення в російському суспільстві уявлення про те, що українці — це такі самі росіяни, які відрізняються хіба що тим, що говорять не зовсім правильною російською мовою та мають низку етнографічних особливостей.
2000-й рік: «Касетний скандал»
Одночасно проти України продовжували діяти російські спецслужби. Як і годиться таємним структурам, непомітно для широкого загалу вони проникали в український політикум, економіку, структури державного управління, армію та інші важливі сфери.
Звичною діяльністю російських спецслужб було корумпування у той чи інший спосіб українських політичних та державних діячів з метою перетворення їх на слухняних агентів росії.
Когось, як і багатьох діячів культурної сфери, можна було просто купити, проти непідкупних використовували компромат і залякування, а зовсім непоступливих могли за потреби фізично ліквідувати.
Шантаж з боку російських спецслужб сягав найвищих щаблів державного управління. Одним із його яскравих публічних виявів став скерований проти Президента України Леоніда Кучми «Касетний скандал».
Вибудувана навколо «плівок Мельниченка», що вказували на можливу причетність очільника держави до викрадення й убивства журналіста Георгія Гонгадзе, стала дієвим засобом впливу на Леоніда Кучму з метою утримання України у межах орбіти проросійської політики.
2001-й рік: катастрофа Ту-154 над Чорним морем
«Касетний скандал» став потужним репутаційним ударом по українських правоохоронних органах. На початку 2001 року він призвів до звільнення очільників Служби безпеки України Леоніда Деркача та Міністерства внутрішніх справ Юрія Кравченка.
2005 року Юрій Кравченко загинув внаслідок двох пострілів у голову за обставин, які можуть вказувати на вбивство. Подібними є також обставини смерті наприкінці 2004 року Міністра транспорту та зв’язку України Георгія Кірпи.
Ще одним ударом по українському сектору безпеки й оборони, в якому очевидним є російський слід, стала відправка у відставку Міністра оборони України Олександра Кузьмука наприкінці жовтня 2001 року.
Міністр подав у відставку після того, як 4 жовтня 2001 року ракета ППО ЗС України випадково збила під час навчальних стрільб пасажирський літак Ту-154 рейсу Тель-Авів — Новосибірськ.
Бойові пуски ракет відбувались тоді в межах спільних українсько-російських навчань на підконтрольному рф полігоні в Криму неподалік Керчі. Обставини трагедії остаточно не з’ясовані до сьогодні, однак вона стала важким репутаційним ударом по України та українських збройних силах, чим повною мірою скористались російські політики.
2002-й рік: скандал з «Кольчугами»
Наступного року вибухнув ще один скандал, який боляче вдарив як по Президенту України Леонідові Кучмі, так і по іміджу України на міжнародній арені. Стосувався він інформації про можливий продаж українських станцій радіорозвідки «Кольчуга» в Ірак в обхід санкцій ООН.
Джерелом інформації став той самий колишній майор Управління державної охорони України Микола Мельниченко, який оприлюднив аудіозаписи, що спричинили «касетний скандал».
У квітні 2002 року він повідомив Великому журі Сан-Франциско, що у його записах зафіксовано розмову Леоніда Кучми про можливий продаж чотирьох станцій «Кольчуга» Іраку в обхід міжнародних санкцій.
Попри те, що жодних інших доказів продажу «Кольчуг» Іраку не знайшли, переконати американців у неправдивості інформації довгий час не вдавалося. Адміністрація Президента США Джорджа Буша зайняла жорстку позицію, заморозивши фінансову допомогу Україні і навіть погрожуючи введенням санкцій.
Джерело походження інформації про ймовірний продаж «Кольчуг» лишає мало сумнівів щодо російського сліду в «кольчужному» скандалі. Вигоду ж, яку здобули завдяки ньому росіяни, годі переоцінити — Україна зазнала значних репутаційних та економічних збитків, а вкотре скомпрометований в очах Заходу Леонід Кучма був змушений тримати курс на зближення з російською федерацією.
Попередню та наступні частини хронології російської агресії проти Незалежної України читайте у публікаціях:
33 роки агресії рф проти Незалежної України: хронологія зла (1991–1997)
«Газові війни»: як росія позбавляла Україну зброї та суверенітету (2006–2009)
Без танків і ракет: росія намагалась окупувати Україну задовго до початку війни (2010–2013)
У наступній частині матеріалу АрміяInform про 33 роки російської агресії проти України читайте про те, як паралельно з таємними операціями та культурною експансією росія перейшла до відвертої антиукраїнської пропаганди та відкритої агресії в енергетичній, економічній та військовій сферах.
