Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Український актор, поет, співак, а нині військовослужбовець Дмитро Лінартович завітав до АрміяInform разом з колегами по виставі «Украдене щастя», прем’єра якої нещодавно відбулася в Київському академічному театрі ляльок. Говорили про військову службу і поранення, а також про акторський досвід.
«Таку виставу можна грати і на летючій тарілці»
— Дмитре, ви грали у виставі «Украдене щастя» ще до того, як почали служити в ЗСУ. У чому унікальність цієї нової постановки?
— У театрі «Київ» як виконавець я пробував доторкнутися до цього матеріалу. Але в постановці режисерки Тетяни Авраменко цей матеріал зазвучав абсолютно по-новому. Тому що ми живемо в такий час — натруджений, дуже емоційний, з різними спалахами.
І мушу сказати, що по-справжньому доторкнутися до «Украденого щастя», відчуваючи вертепність України, пульсуючи його вібраціями українськими, мені за щастя. Це вперше в мене такі почуття.
Ми робили виставу, щоб це було суголосно ще й із часом, і при тому, щоб не було прив’язки до якогось конкретного часового простору. Я жартую, що таку виставу можна грати і на летючій тарілці. Головне, що там дійсно одвічні питання порушені: любов, зрада, ненависть, добро. Та перипетії: що вирує в людях. Ну, і, звичайно, підклад ми робили ситуативного ряду — те, що відбувається з нашими людьми зараз.
Погляди Тетяни Авраменко — сучасні, вона працює з різними формами, із фестивальними рухами. Це унікальна можливість по-новому подивитися взагалі на акторську гру. Тому що досі насправді з таких «канонічних» вистав, як «Украдене щастя», робили якусь ікону…
А тут Тетяна запропонувала синтез: у ній є і музика, і пластика, і рух — від внутрішнього до зовнішнього, від зовнішнього до внутрішнього. Вона підняла наші багатовікові пласти. Але там одночасно ще й реалізм проходить. І оцей набір спрацював.
І на цю виставу вже чекають дуже різні люди. Приходять військовослужбовці, містяни, цивільні різних професій, різних конфесій. І всі говорять: «дуже цікавий ваш погляд, з вашим розчерком неординарним».
Мій персонаж — Гурман, який пройшов певний життєвий шлях, зокрема фронт. Це якісь такі автобіографічні речі… Потім він після служби, через жандармство повернувся у свій рідний повіт, де жив змалечку. І захотів по-новому дещо робити, але в одну й ту саму річку двічі не ввійдеш. Він, до речі, поплатився за дуже багато речей.
Мене взяли, і в хорошому розумінні, як це називається в акторів, використали мій життєвий досвід. Наскільки вдалося, я не можу сказати. Я робив те, що режисер говорив. Я просто віддаюсь процесу чесно, як можу. Ще дуже багато треба над роллю працювати. Хоч ми відіграли хорошу вже вервечку циклу вистав, але щоб вона стала вже моєю роллю сповна, треба вистав 25–50 зіграти…
«Приліт був такий, що метелики з голови досі почасти вилітають дуже сильно…»
— Розкажіть про свій бойовий досвід, про поранення.
— Пройшовши 199 навчальний десантно-штурмовий центр, де отримав військово-облікову спеціальність розвідника, я потрапив на Херсонський напрямок у складі 46 ОАеМБр у 3-й батальйон. Комбат у мене — «Купол». Він і зараз на війні. А із моїх побратимів — «Взводний», «Полтава», снайпер «Туз піковий», Юра Гапоненко, бізнесмен, з позивним «Байкер» — уже в засвітах, «на щитах», але менше з тим…
Бахмут, штурми, зачистки, закріплення, Соледар, коли вступив у бій для того, щоб дотягнути 77 десантно-штурмовій бригаді, молодим хлопцюгам, БК — гранати, калібр 5,45, їм не було чим відстрілюватися…
Ми почали вести вогонь, а ви знаєте, що на бойових — там же панівний бій. Наприклад, так, що ти ведеш, пропрацьовуєш сектор, ти на цю мить трошки пануєш над ситуацією. Якщо ти по них, так би мовити, у пресингових формах не працюєш, то вони над тобою беруть гору…
Вже в нас настільки було багато цих московитів, ординців, що в Соледарі вони в промзоні нас взяли в оточення, в кільце. Ув’язавшись у це все діло, ми вже навіть пліч-о-пліч з прикордонниками зупинилися. І під’їхав французький панцерник, броньована техніка. І мене втягнули в нього. Але по нас ВОГ там пропрацював — і на міні ми підірвалися, шини нам порвало… І мені приліт був такий, що метелики з голови досі почасти вилітають дуже сильно. І було мінно-вибухове важке дуже поранення. Мене витягли із панцерника.
Воїн «Світ» лікується, пише пісні, співає та мріє
«Театр — це реабілітація»
Театр — це реабілітація. І не тільки мене — офіцера Збройних Сил України, ветерана війни, учасника бойових дій. До нас на виставу приходить багато військовослужбовців.
Для них це теж реабілітація, тому що це спілкування з акторами, з творчими людьми, з провідниками емоцій, що ширяють туди-сюди. А людям це потрібно. І в нас на вистави часто-густо приходять генерали, солдати, офіцерський, сержантський склад. То плачуть, то усміхаються. Головне, що їхні діти, дружини, родичі теж приходять після цього. Тому що і для них це своєрідна реабілітація. Я про це тепер розповідаю у своєму медіацентрі.
Валерій Залужний, коли нагороджував мене нагородною зброєю, запитав: «Куди далі ти»? Я відповів, що у 46-ту бригаду, десантно-штурмову. А він: «Зітрешся, давай у медіацентр!». І от тепер є можливість, будучи в гарнізоні (я офіцер ЗСУ), ще й працювати в театрі.
— Дійсно, театр — це у певному сенсі реабілітація для суспільства. Але, щоб вистава «спрацювала», потрібно докласти неабияких зусиль…
— Ми — ремісники, обізнані, професійні люди. Але що ставити — це завжди питання, матеріал має відгукнутися в серцях та зрезонувати в суспільстві. Кожна вистава — це як здача крові.
Ми зробили так цю виставу, що вона і просвітницька, а разом з тим ще несе функцію реабілітації. Що таке реабілітація? Це повернення до самих себе. І в даному разі ми до класики доторкнулися не просто як до чергового твору зі шкільної програми. Коли ми почали працювати, то зрозуміли, що це на рівні з Шекспіром, просто наше ментальне єство є українським, з українською «прошивкою». Там діалоги чіткі, ясні, трикутники є. Це, як кажуть, класичні схеми, такі ж, як у Франції, в Англії. Просто в Україні по-своєму люди живуть, а емоція одна і та сама, сенс той же.
У майбутньому ще буде велике дослідження методів реабілітації нашого українського суспільства. Тому що після того, як настане полегшення, виникне запитання — що з людьми України робити, куди їх вести — ці душі травмовані, згорьовані? Тільки театр, тільки мистецтво зможе допомогти людині вийти із цього складного ситуативного ряду під назвою «повоєнний час в Україні», «повоєнні обставини».
Ми намагаємось повернути лице українському театру, щоб це було по-нашому. Бо раніше була проблема московитська, ви не уявляєте, наскільки…
