Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Після чергового вибуху зовсім поруч Максим майже нічого не чув. Перебита кулею рука висіла, немов чужа. В очах мерехтіло. У сутінках росіяни знову пішли на штурм посадки.
Відбили цю — вже п’яту за день — атаку майже дивом. Утримувати позицію далі було вже неможливо — ані боєприпасів, ані людей.
У шанці залишилось шестеро наших бійців, усі поранені та контужені. Кулеметник заправив останню стрічку й озирнувся до Максима:
— Доповідай, що ще одну атаку ми, мабуть, витримаємо, а далі…
Максим підніс «радейку»:
— Ми всі «триста», хто вцілів. БК закінчився. Нас шестеро…
Командир, почувши доповідь, віддав наказ на відхід.
— Вам треба дійти до точки, де вас зможе забрати «беха». Час зустрічі — опівночі, бо завидна — спалять.
Коли стемнішало, вирушили. З напівзасипаного шанця вибирались, допомагаючи один одному, кинувши все, крім зброї — шоломи, броніки, розвантажувальні системи…
Йшли, підтримуючи один одного, важкопораненого Максима несли на ношах.
То були дуже важкі кілометри, час від часу зупинялись, але дійшли.
Ось і точка зустрічі. Час — визначений. Саме тут, ще з 2014 року, є вже традиційна точка. Але ані «бехі», ані хоч кого-небудь там не було.
Один з побратимів звернувся до Максима:
— Ти тут почекай, а ми пошукаємо транспорт.
Товариші зникли в темряві.
Над головою щось знову загуло. Майнула і зникла думка «якщо цей ворожий дрон з тепліком, то *зда…»
Біль у розтрощеній кулею руці був шалений — як в дитинстві, коли з цікавості схопив з підлоги шматочок вугілля, що випав з печі.
Ворожий дрон ходив колами, то наближався, то знову відлітав.
Хлопці шукали «беху», яка мала їх вивезти, але до точки рандеву так і не доїхала — десь дорогою «роззулася», її водій матюкався в радейку, доки вистачило заряду.
Дрон знову пройшов, судячи зі звуку, майже над головою.
«Курва, да подінешся ти куди чи ні?».
Але російська потвора, немов почувши його думки, завмерла майже над головою і звідти, з неба, щось впало… «Якщо граната, то вибухає за три секунди, якщо ВОГ, то…»
Що саме «якщо», додумати він вже не встиг — тріскуче бахнуло десь поряд і ногу неприємно опекло. Від решти уламків врятував залишок стіни розтрощеного будинку.
Штанина тим часом намокала від крові, і нове пекуче вогнище болю розповзалося по всьому стегну.
«Турнікет… треба накласти турнікет…»
Дрон, на щастя, був один і кудись полетів.
На вибух вже поспішали побратими.
— Живий?
— Не знаю. Здається, так. Знайшли «беху»?
— Ні. Тут десь має бути укриття, ходімо туди.
На щастя, укриття було неушкодженим — добре замаскований серед руїн підвал з додатковими бетонними плитами існував вже не перший рік і неодноразово рятував життя бійцям.
Хтось увімкнув ліхтарик — у підвалі було декілька упаковок води, палети, каремати.
Вода була дуже доречною — пити хотілось неймовірно.
Минула година, друга.
Нарешті почувся гуркіт двигуна, і за хвилину — кроки. На сходах з’явився військовий:
— Максе, ти тут?
— Тут, всі ми тут.
— Тоді не гаймо часу, швидко до броні…
