Під час засідання дев’ятого східного економічного форуму 5 вересня він знову змінив мету війни проти України й заявив, що головним завданням «сво» залишається…
На початку травня в москві відкрили виставку трофейної техніки західного виробництва. В Україні і на Заході ця подія викликала відвертий сміх, адже росіяни повністю «здерли» ідею «парадів» знищеної російської армади, що вже двічі відбувалися на Хрещатику в Києві.
8 травня очільник росії путін підписав указ з метою посилення заходів «історичної просвіти» — це означатиме тотальне підпорядкування історичної науки завданням пропаганди, зокрема — за кордоном. Особливу роль у процесі спотворення історії відведено російським музеям: покладено завдання створити привабливу картинку «сво», приховуючи у такий спосіб величезні втрати окупаційної армії та воєнні злочини москалів.
Сьогодні в Україні відзначають Міжнародний день музеїв. Тож кореспондентка АрміяInform зустрілася з керівником Національного військово-історичного музею України Юрієм Кошелем, щоб поговорити про ситуацію в музейній сфері в умовах війни.
Одразу біля входу Національного військово-історичного музею України мене зустрічає справжня перлина українського Укроборонпрому і жах для окупантів — морський дрон «Магура». Безекіпажні катери цього типу разом з іншими вітчизняними розробками завдали значних втрат чорноморському флоту рф. А в стінах музею розміщено один з експонатів виставки «Нація зброярів», яка була відкрита за сприяння Мінстратегпрому.
— Пане Юрію, як ви відреагували на «плагіат» виставки у столиці московії? Адже відомий факт, що ваш музей є одним з головних організаторів «парадів» знищеної російської техніки в Києві?
— Справді, це близька тема для нашого колективу. Більшість того, що люди бачили на Хрещатику, — це експонати з колекції нашого музею. Виставка на Михайлівській площі, куди часто приходять високопосадовці країн-партнерок, це так само наші експонати. Крім цього, НВІМУ організував кілька виставок за кордоном — у Польщі, Німеччині, Нідерландах, країнах Балтії тощо.
— У новинах була інформація, що у Фінляндії виставили у якості виставкового експонату знищений російський танк, що дуже розлютило росіян. дмітрій мєдвєдєв навіть образливий для фінів допис розмістив у твіттері…
— Так, реакція у наших «сусідів» була на межі істерики, (посміхається. — Авт.) Цей танк — один з наших експонатів, який ми передали на виставку дружньому музею Міноборони Естонії. Минулого року до першої річниці широкомасштабного вторгнення ми разом з партнерами влаштувати одночасний показ чотирьох російських танків — у Берліні, Вільнюсі, Ризі і Таллінні. Щоб нагадати людям — війна в Україні триває. За ініціативи фінських колег танк з Естонії доправили до Гельсінкі.
Як головний музей у системі Міністерства оборони України та Збройних Сил України, ми зараз активно налагоджуємо контакти і розбудовуємо партнерську мережу за кордоном. Проєкти з трофейною російською зброєю — це те, з чого ми починали. Бо вони дуже наочні.
— Де відбуватимуться наступні виставки?
— Поки скажу так: вони будуть. Ми зараз відпрацьовуємо з трьома країнами, але нехай це буде сюрприз.
Та повернуся до питання про виставку в москві. Для мене це був додатковий аргумент — формати «парадів» рашистської техніки в Києві треба змінювати і розвивати.
На початку великої війни було важливо продемонструвати, що російській навалі можна дати гідну відсіч. Сьогодні це вже стало беззаперечним фактом — Сили оборони України нищать російську окупаційну армію. І до цього твердження певною мірою звикли.
За ці два роки додалися нові акценти. По-перше, Україна має абсолютно унікальний досвід ведення сучасної війни, де вагому роль відіграють дрони: повітряні, морські, розвиваються наземні платформи. Відео знищення окупантів з «пташок» ми бачимо щодня. І це те, чим війна в Україні цікава світовим експертам. І треба це використовувати.
По-друге, розвивається українське виробництво зброї. Так завжди було — війна є періодом інновацій. Невелику частку здобутків нашого Укроборонпрому представлено на виставці «Нація зброярів», яка відбувається в нашому музеї. Адже зброя — це невід’ємна частина нашої історії. Україна відстояла право на існування великою мірою завдяки зброї, яку наші предки вміли робити і мистецтвом поводження з якою майстерно володіли.
Комплекси «Нептун», «Стугна», ціла низка БПЛА і морських дронів — це вже світові бренди. САУ «Богдана», українські бронемашини активно працюють на фронті. Із зрозумілих причин зараз ми говоримо про українське виробництво дуже обережно.
Окрема історія — це захист нашого неба. Це одна з найбільших потреб, на яку треба звертати увагу всіма засобами, зокрема — і музейними. Людям в Європі чи Америці складно осягнути масштаб смертоносного заліза, яким росіяни закидають Харків, Запоріжжя, Нікополь, Одесу, не кажучи вже про міста на Донбасі чи прикордоння на Сумщині і Чернігівщині. Потерпає вся Україна. Наші воїни збивають найсучасніші російські ракети та вдосконалені іранські дрони. Але їм потрібні засоби. І у світлі цього ми маємо кілька ідей, як про це сказати світові.
— Пане Юрію, чим живе музей Міноборони під час війни і які завдання виконує?
— Наш музей — це мережа установ. Крім головного «офісу» в Києві, який майже 26 років працює в Будинку офіцерів, ми маємо ще шість об’єктів у Полтавській, Чернігівській, Волинській, Івано-Франківській, Миколаївській областях та тимчасово окупованому Севастополі.
Спектр тем широкий: від музею Героїв Крут на Чернігівщині до музею стратегічної ядерної зброї на Миколаївщині, у Первомайську. Це все наші філії.
Завдання музею — у будь-який час поповнювати зібрання та говорити з людьми. Бо в цьому місія музею як публічного закладу. Зібрати і зберегти найважливіше, вивчити та побудувати комунікацію з різними авдиторіями.
Війна — це виклик. Для усієї країни, для суспільства, для армії. Для музею також. Тому маємо працювати на якісно-вищому рівні. Ми маємо знайти рішення, як і з чим звертатися до людей зараз. І дуже важливо — як це робити після війни. Адже музей — це проєкт на роки, на десятиліття. Маємо закладати цей фундамент.
Наприклад, у Києві у нас катастрофічна нестача виставкових площ. Будь-який музей у мирний час не може показати більш ніж 3–5% своєї колекції, це нормально. Але для військового музею під час війни, коли щодня народжуються тисячі пам’яток із закарбованою в них інформацією, ця проблема зростає на порядок.
З одного боку, ми хочемо відійти від тиску кількістю експонатів, а почати розповідати історії людей, подій з опорою на ключові речі. Ми будемо розширювати використання мультимедійних засобів — без цього нікуди.
У лютому ми відкрили виставку, де одна з вітрин присвячена обороні Маріуполя. Гості музею там можуть побачити особисті речі одного з командирів «Азову» Святослава Паламаря, друга «Калини». І одночасно — відео його відомих включень в етер. Світло, звук, інтерактив будуть працювати на більше залучення людей. Щоб це були ні тільки знання, але й певний цілісний досвід, емоції, почуття.
З іншого боку — потрібно розвивати мережу філій. Там є простір.
Для розуміння: в росії рік тому путін особисто дав доручення створити у кожному регіоні «музей сво». російське міноборони там було активно залучено. Зараз у них період звітування, тому ми вивчаємо, як вони працюють.
У нас немає ані таких ресурсів, ані потреби під копірку робити одноманітні музеї на кшталт «це портрет товариша Будьонного у розквіті сил, а це реконструкція збруї його улюбленої кобили». Така одноманітність — це добре для пропаганди в поганому розумінні. Це музеї для одноразового відвідування.
Для виховання свідомого ставлення українців і сучасного світового суспільства потрібні рішення, які зроблять музей цікавим і спонукатимуть неодноразово повертатись до нього.
— Крім нестачі виставкових площ, які проблеми ще можна виділити?
— Я б казав не про проблеми, а про завдання. Почнемо з банального: керівник жодного музею не скаже, що в нього достатньо ресурсів. Зараз є очевидний пріоритет — фінансування потреб фронту. Тому ми шукаємо ресурси скрізь.
Минулого року музей вперше за багато років отримав від Міноборони фінансування так званих видатків розвитку. Це дозволило дещо оновити матеріальну базу, обладнати всі приміщення сигналізацією та ще деякі дірки закрити.
Але потреб ще безліч. Починаючи з того, що окремі комп’ютери вже самі можуть бути музейними експонатами. І закінчуючи тим, що потрібні інвестиції в музейні проєкти.
Скажімо, площ у нас недостатньо, але ми могли б діяти через мобільні виставки, зокрема — в регіонах та за кордоном. Приїхали, розгорнули, відпрацювали, поїхали далі. Нещодавно ми брали участь у такому проєкті в Брюсселі — це працює. Але не можна робити такі проєкти «на коліні» чи зводити все до демонстрації банерів. Так ми програємо конкуренцію за увагу, особливо там, де є потужний російський вплив. Якісна виставка — це певний виробничий процес, починаючи з того, що потрібні експедиції до району бойових дій, безпосередня взаємодія з підрозділами. Це транспорт, відрядження. Великогабаритні об’єкти — трали, крани тощо. Власних засобів у музею немає, тому ми щось продумуємо, співпрацюємо зі структурами Генерального штабу.
Інвестиції в музейні проєкти важливі, бо це також робота в інтересах Сил оборони. Якщо ми не будемо розповідати про війну самі, за кордоном цей простір прямо чи опосередковано займуть росіяни зі своїми вигадками. Вони налаштовують на це всю пропагандистську машину. В Україні не вистачає якісного контенту. Зокрема — через сучасні медіа впливати на авдиторію. Можемо отримати ситуацію, коли знання про війну будуть сформовані «тіктоком», «телеграмом» та соціальними мережами із сумнівних джерел.
— В Україні ціла низка музеїв так чи інакше намагається порушувати тему війни та військової історії. У чому специфіка НВІМУ?
— Це чудово, що в Україні є різні фахові музеї. І тепер, і в майбутньому в нас величезний обсяг спільної роботи щодо осмислення і меморіалізації.
Чинна назва нашого музею — Національний військово-історичний музей України. Але за своїм задумом — це центральний музей Збройних Сил України. Саме це визначає його місію, структуру колекції і завдання.
Наш головний акцент — становлення і розвиток ЗСУ. Ми — про людей в армії і зброю. Ми демонструємо історичний зв’язок з попередніми епохами і військову традицію, але пріоритет для нас — етап після відновлення Незалежності і сучасність.
Скажімо, у нас в зібранні є певна кількість археологічних предметів з часів скіфів чи експонатів доби козацтва. Але найкраще період давнини представлений у головному профільному музеї — Національному музеї історії України. Немає сенсу дублювати. Хтось дає більш широку палітру — життя країни на тлі війни. Ми тримаємо фокус на суто мілітарних моментах.
— Ви згадали філії в регіонах. Плануються якісь зміни?
— Ми говоримо про розвиток мережі філій, оскільки це об’єктивна потреба. Це стосується і осучаснення наявних, і створення нових. Наприклад, Україна досягла успіхів на морі. Це вже пласт історії. А головний морський музей нині на тимчасово окупованій території. Формально цю філію наразі розміщено в Одесі. Мусимо вже зараз працювати, щоб з часом потужно представляти звитягу наших ВМСУ та всіх залучених до оборони структур.
Деякі проєкти свідомо відкладено до кращих часів. Скажімо, Крути — це ідеальне місце для роботи з молоддю, для таборування, занурення в історію через таку пригоду. Але не зараз.
Музей авіації в Полтаві — так само. Рухаємось обережно. На жаль, ми не можемо захистити наші музеї від загроз.
— З якими авдиторіями працює музей? Що нині найбільше цікавить людей? Бачимо відвідувачів різного віку…
— Якщо говорити про українську аудиторію, дві основні групи — військові і цивільні. Є очевидний поділ за віком, за досвідом, але важливий момент — знайти спільну мову з тими, хто вже в однострої, і з тими — хто має осмислити своє ставлення до армії.
Скажімо, приходять учні військових ліцеїв чи курсанти. Їм важливо відчути причетність до великої справи, відчути повагу. Ось люди, які будували нашу армію, були вірні присязі — їх поважають. Є певна етика ставлення до воїнів. Оцей моральний аспект — він дуже важливий.
А є їхні однолітки, у яких на вході інтерес іншого ґатунку. Вони бачать у нас на першому поверсі «Магуру», на другому — «Байрактар» і колекцію дронів, про які чули, на третьому — мають можливість потримати у руках NLAW чи «Джевелін», а також випробувати себе на симуляторах різної зброї. Вони мають бути залучені, і вийти з відчуттям, що ЗСУ — це круто. Може, саме музей вплине на їхній життєвий вибір.
Інколи доводиться чути, що музеї чи культура загалом зараз не дуже на часі. Якщо б ті, хто так говорить, бачили, якими очима дивляться і діти, і дорослі на ту ж «Магуру», питання б відпало одразу.
Серед іноземців у нас є офіційні гості, є журналісти. Буквально на днях іспанська газета El Mundo ілюструвала свій матеріал про успіхи українського ОПК морським дроном з музею. Певною мірою, ми ще виконуємо презентаційну функцію. У нас можна побачити те, про що всі говорять.
— На завершення розмови… Який найцікавіший експонат в музеї представлений на цей час і який би ви хотіли отримати в подарунок до Міжнародного дня музеїв?
— Дуже складно визначитися. Якщо брати сучасні речі з нашої експозиції — мабуть, це рятівне коло і радіобуй з крейсера «москва», а також стабілізатор ракети «Нептун», яка його вразила. Це історія, про яку знає весь світ. І саме у нас «шматочок» цієї історії можна побачити, доторкнутися, так би мовити…
Щодо подарунків… Найкращий подарунок у колекцію — щось, що буде символом перемоги у війні. Ручка, якою росіяни підпишуть капітуляцію, чи щось таке. У майбутньому — тюремні речі російських воєнних злочинців, яких притягнуть до відповідальності через трибунал. Ми почекаємо. Головне — щоб так сталося.
— Пане Юрію, дякую за розмову!
Фото автора
