У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Був період, коли я працювала в медпункті, через який проходили нещодавно мобілізовані хлопці. Вони прибували в бригаду вже після БЗВП, на місці з ними знову займалися інструктори, а когось відправляли на спеціалізовані навчання за кордон.
Вже тоді сформувалася низка сумних спостережень щодо випадків, коли деяких, по суті, доводилося навчати з нуля. Мотивованих добровольців помітно меншало, тих, кого наздогнав обов’язок, більшало — і саме ця категорія потребувала максимальної уваги.
Бо від ставлення командирів, медиків та інструкторів залежало те, як ці люди впораються зі страхами і випробуваннями, чи зможуть стати бійцями. Доводилося бачити і хороші, і погані історії. Частина ж поповнення, просто за фізичними даними, осідала в резервній роті.
Досі пам’ятаю ті діалоги — «ми не поліція моралі, ми максимально зацікавлені, щоб ви вижили, а в ідеалі — ще й виконали бойове завдання. Або не були баластом своєму підрозділу. Тому будемо чесними один з одним».
Досі пам’ятаю, як між собою ми обурювалися, що питання запровадження адекватної і масової підготовки за 10 років війни так і залишилися на полицях паперових дискусій, а тепер інструктори бригад стикаються з тим, що вчити, буває, доводиться і після навчальних центрів.
Бо перша ж перевірка на розуміння базових моментів показує, що до виходу на реальні бойові завдання люди здебільшого не готові.
Побратим, ділячись враженнями про «учєбку», розповідав, що частково проблема не в тільки в тому, що підготовка в деяких випадках відверто кульгала і була побудована на обслуговуванні побуту, а й у відсутності мотивації та усвідомленні реальності.
Робота гарно вибудованої ворожої пропаганди в мережах призводить до поширення наративів не просто агресивного відсторонення, а, наприклад, «корисних порад», як «вижити» на війні. Типу — будеш погано навчатися, не потрапиш на передову. І траплялися люди, які керувалися такими настановами.
Минув чималий проміжок часу, і ось ми отримали можливість поговорити про робочі і наболілі моменти з інструкторами окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, які тренують нових бійців вже на Донеччині.
Інструктори, частина з яких — це бійці після поранень, не лізуть в душу кожному — вони доносять просту річ: лише гарно засвоєні уроки, які вдасться перетворити на навички зараз, збільшують шанси вижити й виконати завдання потім.
«Перше правило: ставитися до зброї — як до зарядженої постійно. Не наводимо туди, куди не збираємося вести вогонь. На лінії зіткнення патрон в патроннику, на навчальній локації — тільки за моєю командою», — звертається до бійців інструктор з вогневої підготовки Андрій.
Він був командиром підрозділу, зазнав поранення під час штурму Благодатного. Важкий штурм тривав тоді 7 діб, населений пункт було звільнено.
«Після поранення поставили мене вчити бійців, бігати довго не можу, але можу приносити користь так. Про що розповідати? Про те, як, буває, готують людей, які вони приїжджають до нас, як дуже мало часу в цих вже умовах на підготовку в нас? Ви ж бачите все самі.
Правильне положення — одне з ключових, з нього все починається — правильно стояти, правильно тримати зброю. Перш ніж чогось навчати далі, треба починати з основи.
І от я мушу пояснювати дорослим дядькам, що направляти на напарника зброю не можна», — каже Андрій в перерві, коли міняються групи, і додає:
«А взагалі, по-чесному — з людини можна спитати, якщо щось не так, коли ти їй дав все по максимуму. Тоді можна спитати за щось».
Я спостерігаю, як інструктор уважно працює з бійцями, радіє зацікавленості і питанням, дає потримати свій трофейний автомат.
Він обговорює з ними, яка «снаряга» краще для яких завдань, ділиться історіями зі свого бойового досвіду.
Андрій розуміє, що ці діалоги важливі, щоб вони відчули себе частиною бойової спільноти і цієї реальності. Тут, на Донеччині, де небо розкреслюють сліди ракет і чути гуркіт фронту. Де їм доволі скоро доведеться заходити на позиції і стримувати ворога.
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
Неподалік заняття з такмеду веде невисока, але міцна жінка, яку бійці називають пані Наталя. На питання, як часто весь MARCH з новенькими доводиться проходити заново, вона відповідає — завжди.
«Коли приходить нова група, я спочатку дивлюся, як вони вміють накладати турнікети. Якщо побачила, що із цим все гаразд, то можна давати інші етапи, створювати умови, наближені до бойових. Такого практично не буває, щоб у всіх все виходило. Тому завжди починаємо із цього етапу», — каже інструкторка.
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
Наталя терпляче спостерігає, хто як діє, фіксує помилки, не перериваючи вправи. А потім підходить до найближчого бійця і на ньому демонструє правильне виконання.
«Турнікет на нижню кінцівку накладаємо в розкладеному вигляді. Поранена ліва кінцівка — боєць має взяти рукою за штані і підтягнути її до себе. Беремо турнікет за механізм, подаємо собі під ногу, перехоплюємо, так, щоб змогли зробити ривок.
Подали — рух пилочкою — і відчуваєте, чи ваше „хазяйство“ не потрапило під стропу. Взяли рукою, ще й одвели, це важливо. Треба дівчат любить, дітей мати. Тож стежте.
Затягнули. Що вам дає це бокове положення — доступ до кінцівки двома руками. І в разі знепритомнення це положення дасть вам змогу дихати, корінь язика не перекриє дихальні шляхи. Так дочекаєтесь, коли вас витягнуть, зрозуміло?».
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
«Спостерігаєш. Не більш ніж три помилки за раз аналізуєш перед групою. Не бігаєш до кожного — не вистачить часу. Дивишся в очі. Це працює. Коли людина на третьому виконанні вправи повторює помилку — тоді вже відпрацьовуєш індивідуально», — каже Наталя про свій підхід.
Жінка з посмішкою згадує про те, як за оголошенням прийшла у стройову, але брати не хотіли через вік.
«Знайшла номер начальника зв’язку, поспілкувалися, озвучивши, що мені за 50, одразу сказала — зайди на мою сторінку у фейсбуку. А я бігаю марафони. Передзвонив — завтра приходь. Побула трохи у зв’язку.
А тут звільнився бойовий медик. І кожен ранок мого командира став починатися з мене — о 5 годині я запитувала, коли поїду на навчання. Спочатку мене навчала „Гайка“, потім направили за кордон, а іспити — теорію і практику здавала вже тут, в одному з наших центрів», — розповідає Наталя.
Якийсь час вона була бойовим медиком, допомагала лікарям на стабпункті, потім підготувала собі заміну і стала працювати в групі інструкторів.
За однією зі своїх освіт Наталя — вчителька. Вважає, що це допомагає їй, у той же час не кожен досвідчений боєць вміє поділитися знаннями. Цьому теж потрібно вчитися.
«Бойовим медикам, санінструкторам потрібно давати методики навчання, бо у вільний від завдань час вони мають навчати свої підрозділи. А це не так просто.
Свої перші заняття я вела з планом-конспектом. До знань мають додаватися організаторські здібності, впевненість.
Тут має значення все — голос, емоційність, набір голосових і візуальних команд, подача уроку, як інструктор комунікує з людьми. Важливо все, починаючи від того, як розставиш людей і яке обереш місце.
Ти маєш бачити їхні очі, вони мають вийти із заняття з відчуттям, що всі з тобою поспілкувалися. Ти не встигнеш побалакати з кожним. Тому очима.
Ти завжди побачиш, чи тебе слухають. Скільки б ти не казав про те, що від цих навчань залежить життя, — хтось буде гратися в телефоні чи літати у своїх думках. Тому ти маєш створити умови і тримати увагу. Це важка робота, яка вимагає віддачі».
«Гайка», яка свого часу навчала Наталю, нині начальник групи інструкторів. Разом з напарником Тарасом вони відпрацьовують зі своєю групою переміщення.
«Ми завжди спочатку дивимося, як хлопці рухаються, намагаємося зрозуміти, чого їх навчили, що вони вже вміють, як комунікують між собою, де є проблеми, на що зробити наголос.
Ми зараз бачимо, що хлопці спілкуються, але надто багато, дублюються не ті команди. Над переміщеннями треба попрацювати ще. Як і над реакціями, як правильно падати під час обстрілу чи в разі команди „Граната“», — розповідає дівчина.
Те, що попрацювати ще треба, підтверджується наочно — група бійців не відкочується, а один падає просто на страйкбольну гранату. На деякий час ситуація стає джерелом гумору, потім продовжують вчитися.
«Крім такмеду, бійці мають вміти десантуватися з бойової машини, зайняти позиції, окопатися, зорієнтуватися. Навчання підлаштовують під місцевість, де виконуємо завдання.
Тож попереду в нас насичені дні, з ранку до ночі. Які в мене зауваження до ситуації, яка загалом склалася з навчаннями?
Лаконічно — якщо жінка виношує дитину 9 місяців, це не значить, що 9 жінок виносять дитину за місяць. Але коли ти бачиш, як ці бійці повертаються з позицій живими, вистоявши під хвилями штурмів, — це саме те, навіщо ми викладаємося на повну», — каже «Гайка».
Тарас близько року був у складі штурмової групи. Працював на різних напрямках. Потім зазнав поранення.
«Не могли їх вибити ніяк. На якийсь раз підповз метрів на п’ять до окопу, п..ри кинули гранату, я побачив — крикнув „граната“, відкотився, але отримав по ногах. Тоді сказав собі: „братан, щось ти став гарячкувати, ти зазвичай такого не робиш“», — розповідає боєць.
Коли отримав пропозицію піти в інструктори, думав добу.
«З одного боку, я чудово розумів, що на справжнього інструктора мені ще самому вчитися і вчитися, з іншого — подумав, що не просто так я з лютих за..п вигрібав, іноді з полоненими, іноді з трофеями», — каже Тарас.
Інструктор розповідає, що, окрім недопрацювань у навчальних центрах, часто доводиться стикатися з тим, що люди немотивовані або фізично не відповідають завданням, які на них покладають.
І якщо з першим ще можна працювати, то в другому випадку питань більше, ніж відповідей.
«Я, звісно, розумію — війна, хаос, система не справляється. Значить, працювати потрібно над системою. У бік реальної ефективності, а не на паперах.
Це ж проста арифметика — якщо людина все життя важко працювала на якомусь заводі чи шкідливому виробництві і має на свій вік купу хроніки, а її скеровують на посаду, де треба пройти на позицію з усім БК і спорядженням близько п’яти км, і за цю відстань один привал на 3 хвилини і відрізок, який долається максимально швидко — то які будуть наслідки? Періодично я бачу тут людей, які не здатні на це. Вже просто дійти до позиції», — ділиться Тарас.
«Що важливо для інструктора? Небайдужість, професіоналізм, розуміння, як передати знання. Просто пристрасно емоціонувати перед людьми недостатньо, ти вигораєш.
Потрібні методики, навчання для тих, хто навчає. У будь-якому разі ти вкладаєш душу, серце, всього себе віддаєш. Що мене морально тримає? Розуміння необхідності допомогти вижити цим людям. Вижити українцям, обовʼязок яких розказати потім всю правду про цю війну».
