Дослідник і популяризатор козаччини став тим, хто повернув українському народові пам’ять про його героїчне минуле і перетворив історію на національну…
Юлія Паєвська «Тайра» — одна з найвідоміших українських парамедиків. За її плечима близько 10 років на фронті, а на рахунку — сотні врятованих життів.
У 2022 році жінка пережила три місяці російського полону та знущань. Зараз вона змінила тактичну медицину на адвокацію України за кордоном.
Кореспондентка АрміяInform зустрілася з «Тайрою» перед її робочою поїздкою на схід України.
Говорили про життя української активістки після російських ґрат, роль айкідо, про що вона говорить з суспільством за кордоном та звідки взявся наратив «про втому» від війни і чи відповідає він дійсності…
— Юліє, чому такий позивний — «Тайра»?
— Колись я грала в гру «World of Warcraft». Потрібно було якось назвати мого персонажа. Автопідбір тоді запропонував варіанти. Один з них був «Тайра»… Я тоді ще подумала — це круто, оскільки Тайра — це такий самурайський рід.
І коли мені дали радіостанцію і запропонували обрати позивний, я одразу зреагувала — «Тайра».
— Розкажи, чому після подій на Майдані ти поїхала на фронт? Чому це стало твоїм вибором?
— Після Майдану я намагалася прийти до тями, зібрати свої відчуття до купи, проаналізувати їх. І якось мені телефонує знайомий. Каже, що вони шукають інструктора з тактичної медицини.
Я тоді ще сказала, що я аж ніяк не медик, я хороший тренер з бойових мистецтв. Він наполіг, аргументуючи, що я надавала допомогу пораненим на Майдані.
Я взяла тоді перерву, зібрала всі доступні на той момент матеріали, сформувала курс і приєдналася до проєкту «Народний резервіст». Потім я була інструктором цього проєкту і проєкту «Захист патріотів».
Разом з командами я часто їздила до Дніпра, але вже незабаром зрозуміла, що, крім знань, на фронті потрібні руки. Так з’явився підрозділ парамедиків «Ангели Тайри».
У 2018-му я підписала контракт із ЗСУ. Обіймала посаду командира евакуаційного відділення 61-го мобільного військового госпіталю. Через два роки звільнилася — потрібно було готуватися до участі в Invictus Games.
— Знаю, що ти тренер з айкідо. Як це мистецтво з’явилося у твоєму житті?
— Якось по телебаченню я побачила сюжет, де демонстрували техніку на татамі. Це було так видовищно: майстер був в хакама — це такі широченні самурайські штани. Коли він рухався, вони дуже гарно майоріли. І ось цей естетичний момент відіграв не останню роль у моєму рішенні…
Це було близько 34 років тому… Але під час перебування на фронті я практично не тренувалася. Переважно практикувала там вправи зі зброєю, дихальні практики, медитацію. Час від часу проводила семінари, але зараз і на це часу немає.
— Айкідо для тебе — це просто спорт чи філософія життя?
— Айкідо — це взагалі не спорт. Це мистецтво жити.
— Чи допомагали тоді східні практики в полоні?
— Однозначно. Без них я б не вижила. По-перше, я маю відмінну фізичну форму, я досить витривала. Та й за рахунок дихальних вправ у найтяжчі моменти мені вдавалось швидко зібрати свідомість, оцінити обстановку навколо.
— «Тайро», скажи, наскільки змінилося твоє світосприйняття після полону? Чи змістилися акценти, цінності?
— Не змінилися. Скоріш, загострилися. Рішучість добитися перемоги, основні цілі мого життя стали ще міцніше.
— Які вони — твої цілі?
— Досягти справедливості. Мене виховували так, що необхідно боротися за неї. Ну і захищати свою країну. Основний стрижень не помінявся. Хіба що я стала мудріша, більш схильна до аналізу. І насправді це дуже круто: будь-який досвід, навіть якщо він негативний, трансформувати в особисте зростання.
— Після багатьох років на фронті чи відчуваєш ти «справжнє життя» тут, у тилу?
— Послухай, все залежить лише від тебе. Все у твоєму ставленні та сприйнятті світу. Ти маніпулюєш, ти вирішуєш!
Так, мені комфортніше перебувати з моєю командою на фронті. Це моя улюблена справа. Але і тут, у тилу, я зараз виконую не менш важливу місію.
— Яка це місія?
— Зараз всі мої сили йдуть на адвокацію перемоги України. Я допомагаю нашій країні отримувати зброю, гроші. Це не робота, це не посада — я не отримую за це зарплатню.
Але це дуже відповідально. Я, як психолог, як людина, яка відчуває людей, повинна постійно шукати нові аргументи, оскільки люди впродовж двох років втомлюються чути одне і теж.
— На твою думку, світ втомився від нашої з росією війни?
— Ні. Сам наратив «втомитися від війни», якщо розібратися та прослідкувати в часі, взагалі-то російського походження. І він був закинутий у світовий інформаційний простір саме звідти.
А знаєш, хто найменше втомився? Хлопці і дівчата на фронті. Так, вони виснажені, змучені — фізично. Але моральної втоми я не відчуваю…
— З твоїх власних спостережень, чи змінилося з плином часу сприйняття цієї війни суспільством?
— Світові взагалі притаманно змінюватися. Але, знову ж таки, основні поняття, такі як справедливість, честь, гідність, залишаються незмінними. Не змінюється почуття любові і ненависті, співчуття. Тобто основні почуття залишаються тими ж.
Чи можемо ми пробачити росіянам Бучу, Бородянку, Маріуполь? Ні, пробачити це неможливо. І звикнути до цього не можна. Але наша свідомість влаштована так, щоб уникати неприємних моментів, і шукає альтернативу.
Люди, які не знайшли свого місця в житті й не можуть вчепитися в горлянку ворогові, відчувають несправедливість і не можуть знайти застосування своїм бажанням. У подальшому починають кидатися на оточуючих. Через це виникає багато конфліктів як в суспільстві, так і в соціальних мережах. І насправді це сумно.
Я б хотіла, щоб держава звернула увагу на цей прояв і надала можливість людям якось реалізовуватися.
Наприклад, така волонтерська діяльність як плетіння сіток. Такі речі міська влада може спеціально організовувати: щоб людина, яка має трохи вільного часу, могла зайти до цього місця, вплести кілька стрічок. Отже, щоб людина могла відчувати дотичність до нашої боротьби.
— На твою думку, що потрібно робити цивільному сектору, щоб тема України у світовому інформаційному просторі не послаблювалася?
— Треба просувати культурні проєкти такого рівня, як «ДахаБраха». А виставка робіт художника Павла Макова в Харкові — це ж фантастично! Знову ж, стрічка «20 днів у Маріуполі»…
Я зараз обмірковую ідею створення фільму на основі відео з моєї бодікамери. Там багато потужних кадрів. Але проблема в тому, що на відео багато людей, які зараз перебувають у полоні. Можливо, є сенс поки притримати цей матеріал — щоб нікому не нашкодити. Але важливий сам факт існування цього відео як доказу злочинів, які вчинила росія.
— Ти часто спілкуєшся з іноземними засобами масової інформації… Наскільки в них правдиві уявлення про цю війну? Наскільки вони зараз перебувають під тиском російської пропаганди?
— Світ зараз чітко відштовхує російську пропаганду. Це мене дуже радує, оскільки був період, коли суспільство за кордоном з трудом могло відфільтрувати, де правда, а де брехня. Зараз люди вже інтуїтивно відчувають неправду. Звісно, якщо до цього вони не перебували під впливом «русского міра».
— Про що найчастіше тебе питають за кордоном?
— Людям складно повірити, що правителі московії є суцільним злом на цій Землі. Вони постійно шукають виправдань їхнім діям — чи дійсно у нас є нацисти або чи правда, що Україна готувалася напасти, а росіяни завдали превентивного удару… Часто просять розповісти про Маріуполь — чим деталі будуть дрібнішими, тим краще. Багато питають про полон. Але деякі речі я можу розповісти лише на закритих засіданнях.
— Про адвокацію України: у своїх виступах за кордоном ти до кого звертаєшся — до нації або влади?
— Це залежить від аудиторії. Якщо я виступаю в парламенті — звісно, звертаюся до парламентарів. Якщо говорю з лідерами суспільства або нашою діаспорою — це вже інша справа. Як психолог, я вмію підібрати слова, теми і спосіб передачі інформації.
— А як давно ти в психології?
— Досить нещодавно — диплом отримала торік. Хоча цікавилась цією наукою давно. Та й айкідо — це великий шматок психології насправді…
— Тож, як психолог, як вважаєш, як нам бути з тією кількістю травмованих ментально людей після війни?
— По-перше, не боятися. Якщо вимкнеш страх і ввімкнеш аналіз та холодний розум, речі встануть на свої місця. І буде зрозуміло, що з цим робити. Просто суспільство має зрозуміти, що нинішня наша реальність, наша повсякденність така. Просто нам потрібно знайти спосіб для спілкування. Проявляти більше поваги і терпіння, вчитися допомагати один одному. Але для початку потрібно перемогти…
— Яким для тебе є найкращий результат твоїх промов?
— Ну, звісно, коли уряди країн-партнерок нам дали озброєння. Я не можу озвучувати деякі речі на загал, але повір, деяке моє спілкування стало однією з остаточних «крапель» для ухвалення рішення щодо постачання зброї, яка критично необхідна на фронті.
— Перемога за нами?
— Однозначно. Просто це питання ціни і часу.
— Будь-яка війна закінчується за столом переговорів…
— Я не думаю, що ця війна може закінчитися за столом переговорів. Не на цьому етапі точно. У нас достатньо сил для того, щоб ефективно «огризатися». Так, це надзвичайно важко, але на фронті — ще раз кажу, я не відчуваю втоми. Я бачу, що люди виснажені і хочуть відпочити. Вони потребують ротації, ясна річ. Вони вимагають підтримки від суспільства та держави. Але морально вони не втомлені.
— Якою повинна стати Україна з огляду на те, що північний сусід нікуди не зникне?
— Я вважаю, що поки поряд такий сусід, нам доведеться виховувати дітей у військово-патріотичному дусі. Це не означає, що ми мусимо зробити з них солдафонів. Просто необхідно вирощувати патріотів, а не жертв.
— Поділись мріями на післявоєнне майбутнє…
— Хочеш розсмішити богів, розкажи їм про плани… Я би хотіла сказати, що буду вирощувати троянди у своєму саду і ростити онуків. І все навколо буде добре. Але ж розумію, що навряд чи до цього доживу. Хоча, подивимося…
— Яким ти бачиш день перемоги? Що будеш робити?
— А давай спочатку доживемо до нього, а потім вирішимо…
Може, я якраз на той момент буду тягнути чергового пораненого або розповідати щось в Конгресі або Сенаті. Або буду спати, бо наразі я не можу виділити достатньо часу на сон.
— Можливо, є бажання щось сказати нашим читачам?
— Я знаю українців. Знаю, що якби ми не сварилися поміж собою, ми все зможемо.
Хотіла б сказати, що вигорання і виснаження — це нормально. Просто потрібно шукати відновлення.
Звертаючись до держави, хотіла би попросити приділяти більше уваги відновленню військових, патріотичному вихованню молоді і контрпропаганді, оскільки просто інформаційної роботи недостатньо. В інформаційній боротьбі з росією ми повинні перейти в категорію «over».
І насамкінець, як підбиття підсумку: кожен з нас повинен робити для перемоги більше, оскільки на даному етапі, скільки б ви не зробили — цього недостатньо.
— «Тайро», дякую за розмову!
