Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
Небо на цій ділянці фронту гуде від дронів і снарядів. Дорогою ховалися під дерева, поки наші підрозділи зі своїх позицій намагалися зі стрілецької зброї збити ворожий БПЛА.
«Ми вже звикли — тут, як аеропорт Бориспіль», — сміється хтось із хлопців.
Зустріч із розрахунком британської причіпної гармати L119 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади також відбулася під звуки «приходів».
Воїни-десантники протистоять у районі Новомихайлівки (репортаж записувався минулого тижня – ред.) двом російським бригадам і 4 полкам, які здійснюють постійні штурмові дії.
«Що там, уже штанішки надо мінять?».
«Та норм. Поки ви не приїхали, тиша була. Ото пролетів п…с туди, і почалося», — обмінюються жартами бійці.
«Поспілкуватися можемо, а чи буде сьогодні робота, залежить від того, чи будуть снаряди», — каже командир гармати.
Поки робимо каву, снаряди привозять.
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
Ярослав працював у поліції, 2022 року звільнився за власним бажанням і пішов у ЗСУ. Починав з посади водія — займався підвезенням снарядів для мінометів.
А згодом пройшов навчання і став командиром гармати. Працював і на Д-30, але «Елька», як називають L119 хлопці, йому більше сподобалася. Вважає цю гармату більш ефективною, хоч і доводиться бути ближче до ворога.
«Гармата простіша, але це не значить, що не потрібно працювати головою. Навіть у натівських боєприпасів є певна похибка, і може бути в одній партії переліт 50 метрів — залежно від марки, тому все записую, веду розрахунки.
Мені простіше, коли надходить партія — дивлюся, такий був і по ньому, є похибки, і вже перший постріл точний, а не виставляєш спочатку в нулі і потім корегування. Взагалі, максимально прораховую все, щоб пришвидшити роботу. Бо 2 хвилини бувають критичними. Цілей у нас багато — засобів ураження… ви самі бачили, скільки привезли. А було на початку, що ми працювали весь день», — розповідає Ярослав.
Ми говоримо про те, що через нестачу снарядів в арти піхотні підрозділи змушені триматися в надважких умовах, наскільки вистачить сил, і врешті-решт відходити.
Розмова заходить і про те, що через не віднайдений вчасно баланс між корисною пропагандою і чесним діалогом частина суспільства досі не розуміє, якою тяжкою працею і якою ціною доводиться стримувати ворога.
Говоримо і про великі надії на допомогу партнерів у той час, коли до інформаційних кампаній нашої держави за кордоном теж питання. Говоримо про мотивацію.
«За 100 тисяч під такими обстрілами ніхто добровільно не буде, я принаймні таких не бачив. Тому в кожного тут є якісь переконання. Батько в мене військовий, брат був в „Азові“. Я військовий ліцей закінчив. Знаєте пілота Карайя? Навчався на курс старше.
Хороший ліцей. Виховання — не тікати від труднощів. А в даному разі, якщо не тікаєш, то вихід який — воювати. Люди часто не можуть впоратися зі страхом, ставлять запитання — чому я маю захищати когось. А для мене це нормально. І насамперед я захищаю свою родину. Якщо мене не буде тут, ворог піде далі», — каже боєць.
Навідник Степан восени 2022-го 13 днів навчався на Д-30, у підрозділі працював в розрахунку міномета калібру 120 мм. А як отримали L119, опановував гармату вже в робочій обстановці.
Говорить, що коли сильно «криють», просто концентрується на роботі, а потім думає про все інше. Ну і результат мотивує, особливо, коли скидають відео влучань. Каже, що свій перший підбитий танк пам’ятає досі.
«Фізично робота моя, може, і не така важка, але бути тут вже вимагає від тебе сили. Внутрішньої. Було якось — літав дрончик і накривали постійно, всі приміщення рознесли, сараї, а наш погріб був поруч із гарматою. Вирішили відкотитися до сусіднього.
Був сам і навідником, і заряжаючим тоді, два танчики по нас 8 „кабанчиків“ випустили. 5–10 метрів. Ховався за колесо. І ми із закритої, і вони із закритої. Я тоді якийсь їх командник „розбирав“. По рації мені кажуть — укриття. За 5 хвилин — КАБ позаду погреба. Вийшли — немає гармати. Буває і таке», — розповідає Степан і додає:
«Снарядів не просто мало, 78–79 років є снаряди. Нові — то один в інший кладе. А зі старими купа коригувань. Але кожен підвоз зараз, як свято. Бо ми сюди прийшли не відпочивати чи ховатися. Гармата ж стріляє безвідмовно, полум’я немає, тільки порохи такі кріпкі, що присмак у роті лишається».
Командир отримує цілі, лунає команда «до бою». Всі діють злагоджено і швидко. Степан, затуливши вуха, тисне на важіль ліктем — цікаво, чи відома така техніка британським військовим. Після першого пострілу — режим чергування.
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
«Пташка пішла на заміну. Поки в укриття, чекаємо», — каже Ярослав.
Поки є час — спілкуємося.
«Такого, як колись можна було — о прапор п….ий, давай зіб’єм — вже немає», — зітхає хтось.
«Так, а інтенсивність? Ніхто там на заході на таку війну не розраховував, не готувався. А тепер наша справа — яка робота випала, роби її добросовісно», — каже заряджаючий.
Зважаючи на його спокійну манеру говорити, глибокий погляд і легку посмішку, я запитую, чи не «Філософ» його позивний.
«В піхоті називали „Батя“».
«Вам підходить, можна вас так називати?».
«Чому ні, не юнак вже, півтора року до пенсії».
У мирному житті чоловік працював слюсарем, писав вірші, а у вільний час клав бруківку.
Згадуючи бої на Київщині, з’ясовуємо, що ми в якомусь сенсі сусіди. «Батя» сміється — приїжджайте після війни, я пообіцяв, якщо переможемо — біля нашої церкви на горі викладу бруківку.
У 2015 році він виконував завдання у 30-й ОМБр на Дебальцівському напрямку. Коли відвели артилерію, пішов у піхоту. З лютого 2022-го знову боронить країну.
«Я резерв 1 черги, тож 24.02.22 вже був у строю. Випали нам Гостомель, Раківка, Гута Межигірська, Мощун. А я сам з Гути Межигірської. Там висота, і за неї були бої. Пам’ятаю, як я на одній позиції, а в селі мати з дружиною.
І ти бачиш ворожий бомбардувальник, який бомбить твоє село. 13 березня, як моїх вивезли, стало легше, а як приїхав побачив, що хата ціла — то взагалі танцював. Тільки склопакети поміняли. Зараз десантником став, навіть з „вєртушки“ спускався. Важко, але настрій бойовий — ну а що, плакати? А толку? Це не допоможе».
«Ротації не буде, ми тут до кінця», — сміється хтось із хлопців.
«Ми — як той щит. Кожен за своїх ближніх. Ми бачили, що ворог робить. Тікати немає куди. Це країна наша. Коли кажуть, що війни закінчуються переговорами, питання одне — на чиїх умовах. А це вже вирішується отут».
«Ворог вчиться, тактики змінюються. Не можна недооцінювати ворога. Є інфа, що Донецький хлібобулочний переробляють під виробництво FPV. Оце ще постійно прилітає — показують хлопці залишки пінопластового дрону-камікадзе. Такі полюють на машини на дорозі».
«Зупиняться вони там, де їх зупинять. І конкретно наклепають», — каже Микола.
Він старший навідник, але наразі підміняє одного із заряджаючих, поки той на лікуванні. Миколу призвали в серпні 2022-го.
«Сказали: „підеш в ДШВ“, а я „срочку“ зв’язківцем служив. Ну, думаю — спробую. В „учебці“ попав у розвідку, ходили по лісах в багнюці стільки, що захотів у піхоту, а потім всіх розкидали — і взагалі потрапив в арту», — сміється хлопець.
Сам Микола скромно каже, що раніше був на 82-мм мінометі, і копати доводилося, і на «СП-шки» ходити.
А побратими розповідають, що під час пересування груп противника наводився і попадав ювелірно. Серед знищених цілей — командир ворожого взводу БПЛА москвич Михайло Лучін, автор телеграм-каналу «Миша на Донбассе».
Лучін був вправним пілотом і корегувальником, зруйнована Мар’їнка — частково робота його і його підлеглих. Також він займався пропагандою, називав українців «росіянами, які оскотинилися», не приховував використання скидів хімзброї по наших позиціях і називав наші знищені міста і села «кладбищем укров».
«Спочатку підйом моральний був, віра що переможемо, виженемо їх. Зараз важче. Трохи вже, звісно, все це тисне. Але робиш свою роботу, нехай не на підйомі, а на впертості, і сподіваєшся на краще.
Терміни служби потрібні. Як там казали — 36 місяців? Я вважаю, цього часу з головою достатньо тим, хто мав би нас міняти. Самі знаєте, яка в нас була підготовка у 2022-му. Та і не всі підуть з війська. Мотивація — як тепер все кинути, заради чого тоді все це. Може не прямо красиво звучить, але так відчуваю», — говорить Микола.
Знову команда «до бою», робота. Ціль уражена. Але кидають нову ціль. Ми маємо їхати, поки не пішла контрбатарейка.
Наостанок питаю «Батю», що б він хотів сказати, знаючи, що це прочитають у командуванні.
«Що б я хотів сказати? Головне — не заважати. Оцим молодим і мотивованим. Дати можливість формувати професійне військо, вчитися і передавати досвід іншим. Є така мудрість проста, може, то мій вік, але я так сказав би — підказувати, а не нав’язувати. Вони швидко розвиваються, хочуть щось міняти на краще. Допомогти треба, а не ламати під себе. Тоді є майбутнє».
«Колись була тривога сильна у 2022-му, а зараз — якийсь спокій. Прийняття. Війна все загострює. Хто був на „гражданкє“ не дуже — робиться гірше, хто був там нормальним — тут розкривається. Війна — просто випробування нам усім.
І що я вам скажу — тут стільки достойних людей».
