Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Світлана командує одним з підрозділів 22-ї окремої механізованої бригади. Кореспонденту АрміяInform вона розповіла про свій військовий шлях від солдата до офіцера, а також про те, що нині воюють її чоловік і син.
— Минулого року мені присвоїли первинне офіцерське звання. Я була заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Згодом очолила підрозділ, — згадує Світлана.
На початку широкомасштабного вторгнення вона зі своєю колишньою бригадою виконувала завдання поблизу Сєвєродонецька:
— Пам’ятаю, що за кілька днів до вторгнення нас вже активно крили «Градами». 24 лютого піднялися за тривогою. І потім майже тиждень не виходили зі свого поста. Переміщалися з місця на місце і знову заступали, і знову переміщалися. Важко було…
Офіцер розповідає, що зі своєю посестрою буквально днювала і ночувала на посту…
— Нас мало не за комір хлопці виводили звідти, щоб ми хоч бутерброд який з’їли. Але, що цікаво, їсти зовсім не хотілося. Бо ми постійно були в напруженні, адже постійно щось відбувалося… І страшно, звичайно, було, — каже жінка.
Пригадує, що 24 лютого 2022 року телефонувала донці:
— Зять бере трубку. Я кричу: «Війна, війна!», а він каже, що цього не може бути. І тут я чую у слухавці, як там у них літак військовий реве. І відразу їх бомбити почали…
Серед підлеглих Світлани більшість — чоловіки.
— Коли ти командир, то тут ти і мама для них, а іноді, навпаки, — мачуха, тітка зла. Різні емоції бувають, але підлеглим цього не показуєш, звісно. Хоча спочатку дуже хвилювалась, перед тим, як обійняти цю посаду, — з усмішкою згадує офіцер.
Уже понад 10 років у Світлани є хобі — амігурумі.
-
- Світлана
— Спочатку побачила в інтернеті, як люди роблять в’язані м’які іграшки. Якось так сподобалося мені це. Захотілося і собі робити, — ділиться вона спогадами.
Спочатку робила ці іграшки онукам, друзям, чоловіку в машину:
— Так розігналася, що не можу зупинитися вже. Для мене це як засіб психологічного розвантаження. Дуже люблю це. Всі свої іграшки люблю. І завжди в’яжу з позитивним настроєм.
Коли Світлана закінчує чергову іграшку, то обов’язково фотографує на згадку.
— Потім комусь дарую. Дивишся на фото перших своїх виробів і розумієш, що нині вже набагато краще навчилася це робити. Приємно. Перші були, звичайно, смішні: якісь ялинки, сніговички…
Таке задоволення недешеве нині: треба купувати нитки, наповнювачі, клеї.
— Підлеглі знають про хобі. У нас хлопець є Паша. То він розмальовує красиво гільзи від снарядів. Золоті руки… І ось до однієї моєї іграшки — популярного нині Йоди — вистругав меч. Цю іграшку потім одній хорошій людині подарувала, — уточнює жінка.
— А ще моя посестра, тут у підрозділі, — вишиває бісером. Нам на вінчання із чоловіком дві шикарні ікони вишила. Взагалі, у нас талановитий військовий колектив! Як війну закінчимо, то робитимемо бізнес. А нині у вільні хвилини, яких не так багато, намагаємось трохи відволіктись… — сміється Світлана.
Каже, що з попередньої бригади до нинішнього її підрозділу разом з нею перейшли шість кадрових військових:
— І це така завжди мені підтримка, опора. Бригада наша нинішня створена лише рік тому. І природно, що з мобілізованих тут люди є, які не служили. Їм адаптуватись нелегко. І наші контрактники, які вже давно воюють, звісно, їм допомагають: пояснюють, вчать.
Окремо Світлана ділиться думками про жінок у війську.
— Дівчатам, які нині хочуть йти до армії, треба мати, звісно, мотивацію. Але й треба поставити собі запитання: для чого ти йдеш сюди? Я не скажу, що військова служба є легкою. Це дуже складно. Це ж відрив від дому свого, за яким сумуєш шалено, — розмірковує військова.
І додає, що в деяких питаннях жінка може виявитись міцнішою за чоловіка:
— Але тепер в армії до всіх рівне ставлення: неважливо, чоловік ти чи жінка.
Фото з особистого архіву Світлани
