Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Євген Соловйов брав участь у найважчих місіях цієї війни, де потрібно було застосовувати вертольоти. Одна з них — політ в оточений росіянами Маріуполь.
На той момент це був єдиний спосіб допомогти оборонцям «Азовсталі» продовжувати оборону, доставити їм боєприпаси, їжу та медикаменти, а також евакуювати поранених. На зворотному шляху вертоліт Євгена підбили окупанти, але він встиг зманеврувати, зберегти керування та на пошкодженому гелікоптері повернутися до своїх. Про це він розповів в інтерв’ю Армія TV.
«Тату, якщо мені за це будуть ще платити гроші, то я буду найщасливішою людиною у світі!»
Батько Євгена багато розповідав про миротворчі місії в Африці, тож малим хлопець понад усе прагнув побачити екзотичні країни за штурвалом справжнього літака. Прагнув, поки не вступив до вишу. Курсантом враз і назавжди захопився гелікоптерами.
— По-справжньому загорівся бажанням літати після першого польоту. Пам’ятаю, тоді я подзвонив батьку і сказав: «Тату, якщо мені за це будуть ще й платити гроші, то я буду найщасливішою людиною у світі», а він каже: «Будуть, будуть, вчись».
«Перед польотом більшість льотчиків підходять до вертольота і розмовляють…»
Що таке вертоліт? Кабіна, гвинти, штурвал? Купа авіоніки? Для Євгена Соловйова це точно не щось механічне та неживе.
— Вважаю, що у вертольота точно є душа. У кожного вертольота різний характер. Є примхливий, є менший примхливий, є вибагливий, якому потрібно робити все так, як він любить, а інакше — він тебе підведе, — розкриває міфологію вертолітників Євген.
Взагалі ж, зазначає Соловйов, пілоти гелікоптерів надзвичайно забобонні. Щоденний ризик формує у пілотів специфічну психологію. Ритуалам вертолітників позаздрять навіть жерці в африканських племенах.
— У нас є різні, можна сказати, забобони. Тобто ходити в туалет перед вертольотом, тільки із задньої сторони, щоб він не образився. Перед польотом більшість льотчиків підходять, розмовляють, гладять його, шепчуть йому. Я також це роблю — і мені це допомагає. Буває, що двигун не заводиться… його гладиш — о, він завівся. І ти продовжуєш: «молодець, молодець». Воно працює, — переконує пілот.
«Я думав, що прилечу — тут бегемоти, слони… і гроші, і польоти…»
Про африканські ритуали Євген знає достатньо. Дитячі мрії він утамував, літаючи у відрядження в Африку. Робота на Чорному континенті була важкою, проте загартувала.
— Коли ти вперше опиняєшся в Африці, ти виходиш з літака і розумієш, що це не твій дім. Просто по запаху. І я думав, що прилечу — а тут бегемоти, слони… і гроші, і польоти. Але трошки було все по-іншому. І тоді було перше в мене враження таке, що я на війні. Це був 2013 рік, це була третя ротація українського контингенту в Демократичній Республіці Конго.
Доставка боєприпасів і особового складу, доставка продуктів, води, речей першої необхідності. У Демократичній республіці Конго він мав досхочу роботи. Там же, з напарником Володимиром Шлюхарчуком, Євген Соловйов ледь вижив під час аварії в горах. Він знов-таки вірить, що врятувало диво. А ще фігурка жирафа з набору Lego, що складалася з двох частин.
— Коли ми опинилися в лікарні, Володимир розповів мені про те, що коли він збирався їхати в Африку, його донька Аліса дала йому жирафчика і сказала: «Тату, це тобі, він буде тебе оберігати». Він каже: «Бачиш, він нас оберіг». Я такий: «Ну так, як нас, тримай половинку, це буде твоя половинка», — розповідає Соловйов.
Половинка жирафа і досі літає з Євгеном. Завжди з ним в льотному комбінезоні. Саме Жирафчик, вважає пілот, врятував його польотах в Маріуполь у 2022 році. Польотах, що вже стали історією і легендою.
Була фраза: «Ну, я назад би не летів…»
Це було дуже складне завдання. Навіть не так — це було майже неможливе завдання. Політ над ворожою територією на велику глибину — 100 кілометрів. Політ, коли тебе не прикривають. Коли ти летиш вночі на висоті 5–10 метрів. Завдання — доставити вантаж боєприпасів, системи зв’язку, системи інтернету, медикаменти.
Ці польоти були життєво необхідні. Вже тоді було зрозуміло, що оборона Маріуполя стала стратегічним завданням. Оборонці витягли на себе величезні сили ворога. Дали час згуртуватися й організувати нашу оборону на інших напрямках.
— Завдання навіть ставилося так, що ви прилітаєте туди, відвозите це все і приймаєте рішення — або залишаєтесь там, або повертайтесь назад на вертольотах. Але така ще була фраза: «ну, я назад би не летів», — згадує пілот.
Повертатися назад було б самогубством. Туди можна було б проскочити непоміченим, назад — тебе вже ловитимуть всі. І повітряні, і наземні радари. Ти вже не зможеш повернутися тим самим шляхом — тебе вже чекатимуть.
«Вертоліт знижується, падає… Я зрозумів — напевно, ми горимо»
Перша спроба була невдалою. Вони прилетіли на лінію бойового зіткнення й відразу потрапили під обстріл. Негайно розвернулися і полетіли назад. Після цієї історії Командування армійської авіації підійшло до питання трохи інакше, розповідає Євген.
Доєдналося Головне управління розвідки Міністерства оборони. Уже оперували серйозною інформацією, супутниковими знімками. Спільно розробляли маршрут. Зважали на кількість російських військ, їхнє розташування. Врешті все ж таки полетіли, долетіли і повернулися назад.
Рейси повторювалися не один раз, не двічі і не тричі. Та марно було сподіватися, що так триватиме завжди. Ворог потроху закривав дірки у своїй обороні. Під час чергового рейсу вертольоти потрапили в засідку.
— На зворотному шляху ми йшли вздовж моря над водою. Після того піднялися на сушу, там такий великий перепад — близько 50 метрів — між морем та сушею. І буквально за 500 метрів почув, як росіяни кажуть, хлопок, такий дуже потужний вибух з лівого боку. Зрозумів, що вертоліт знижується, падає, втрачає оберти несучого гвинта, відповідно із втратою одного двигуна… Я зрозумів, що, напевно, ми горимо, — досі з болем згадує ті події Євген.
У них було дуже багато палива — тож вертоліт міг згоріти буквально за кілька секунд. Треба було щось вирішувати. Висота була 5–3 метри, знижуватись не було куди. Виконати посадку — також. Екіпаж разом з 20 пораненими на борту просто розстріляли б на місці.
— Другий вертоліт не відповідав. Я продовжував маневрування і намагався не впасти. Вертоліт… я знав, що він буде падати… але він продовжує летіти. Не знаю, яким чудом, якимось дивом, але от у такому режимі ми летіли, летіли, летіли…
Врешті їм вдалося сісти. Євген описує це, як і багато іншого, що сталося того дня — одним і тим же словом — диво.
Диво — взагалі повсякденна робота пілота. Однак ще з дитинства для Євгена Соловйова очевидно, що бути пілотом — це означає творити неможливе. Тож тепер він просто робить свою неймовірну роботу. Хай йому і надалі допомагає в цьому половинка жирафа з набору Lego.
