У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Створення національних збройних сил є обов’язковою передумовою здобуття і збереження суверенної держави українського народу. Тверде переконання в цьому винесли всі учасники боротьби за українську державність часів Української революції 1917–1921 років, які самі доклались до творення українського війська доби Перших визвольних змагань.
До цієї когорти належить відомий український військовик, співорганізатор і старшина знаменитої 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Павло Дубрівний (1894–1974). 14 січня 2024 року виповнилось 130 років від дня народження цього борця за незалежність України у XX столітті. Його міркування, висловлені у спогадах понад пів століття тому, не втратили своєї актуальності понині.
«Посмотрі — мазепінєц, ізмєннік, шпіон, сволочь»
Народився Павло Дубрівний у селі Синявка на Чернігівщині в козацькій родині. 1914 року закінчив Новомлинську вчительську семінарію, вчителював у залізничній школі на станції Чарджоу в Туркменістані.
Під час Першої світової війни був мобілізований до російської армії, служив у 60-му Замостському полку, з лав якого вже наприкінці 1915 року потрапив до австрійського полону. Саме там завершилось становлення Павла Дубрівного як свідомого українського патріота.
У спогадах про перебування в полоні і створення знаменитої Сірожупанної дивізії Дубрівний наводить цікавий епізод першого знайомства з представником Союзу Визволення України Юліяном Чайківським. Прагнучи віднайти серед військовополонених свідомих національної справи українців, Чайківський розпитував полонених про їхній національний склад.
Російською мовою питав Чайківський про те, чи є серед присутніх представники великоросів, білорусів, поляків, німців, грузинів, чеченців, татар, калмиків, молдаван та інших національностей. Наприкінці так само російською мовою він спитав:
А кто із вас малороси?
Майже три чверті полонених виступило наперед. Порахував і записав. А потім, усім навдивовижу, звернувся до всіх чистою українською мовою:
— Панове старшини і вояки, а хто з вас українці, прошу виступити наперед!
На півторатисячну масу полонених виступив лише автор цих рядків. Він підійшов до мене, записав ім’я й прізвище. І водночас я почув репліки з рядів вишикуваних полонених: «Посмотрі — мазепінєц, ізмєннік, шпіон, сволочь»…
З несвідомих малоросів на свідомих українців
З цього знайомства розпочався шлях Павла Дубрівного як борця за українську державність. Після переведення до призначеного для українських військовополонених табору у Фрайштадті він занурився в роботу Союзу Визволення України з метою виховати з несвідомих своєї національності малограмотних чи й зовсім безграмотних малоросів свідомих освічених українців.
З цією метою у таборі створили Просвітній відділ Союзу Визволення України, члени якого організовували різноманітні освітні курси, проводили культурні заходи, видавали для полонених журнал «Розвага», який масово поширювали по всіх таборах на території Австро-Угорщини, де тільки могли опинитись українці.
Павло Дубрівний, будучи свідомим своєї просвітницької місії та маючи освіту вчителя і викладацький досвід, брав активну участь у діяльності Просвітнього відділу СВУ, навчаючи військовополонених української мови й історії України.
Завдяки вмілому підходу до малоосвідомленої маси й розумінню психології мас працівникам просвітнього відділу СВУ незабаром удалося полонити «недовірливі» душі і зробити з «православного», «малороса», «хахла», «крестьянина» і «русского человека» високо-ідейних і відданих патріотів — борців за вільну, незалежну Українську Державу.
Сірожупанна дивізія постала зі спортивного товариства «Січ»
З плином часу впродовж 1916 року просвітницький гурток таборових українців значно розширився, і на основі його відділів створили окремі товариства за певними напрямами.
Так постали «Просвіта» імені Михайла Драгоманова, видавниче товариство імені Івана Франка, драматичне товариство імені Івана Котляревського, співоче товариство імені Михайла Вербицького, етнографічне товариство імені Володимира Гнатюка, фотографічне товариство «Світло», кооперативна чайна «Власна Поміч», а також спортивне товариство «Січ» імені гетьмана Петра Дорошенка.
Поступово ці товариства охоплювали все ширше коло полонених українців, сприяючи їхньому залученню до української справи. Павло Дубрівний згадував, що в цих організаціях українці здобули добрий досвід громадської роботи, а руханкове (спортивне) товариство «Січ» давало також військовий вишкіл, у межах проводили «виклади з української історії, літератури, географії, з військової історії, з польової військової служби і тактики, фортифікації тощо». Зрештою, саме товариство «Січ» стало основою для формування знаменитої згодом Сірожупанної дивізії.
Товариство «Січ» стало підставою військової організації «Перший Курінь Оборони Рідного Краю». З бігом часу цей курінь розгорнувся в Першу Козацько-Стрілецьку Дивізію.
В Україні населення називало її «Дивізією Сірожупанників», бо козацтво мало уніформу — сірі жупани з відзнаками на комірах: у старшин — жовто-блакитна стрічка із золотими колосками пшениці, у підстаршин — із срібними, що символізувало родючість української землі та багатство її на хліб.
Павло Дубрівний — Лицар ордена Залізного хреста
Полонені українці радо відгукнулись на події Української революції 1917 року в російській імперії, всіляко вітаючи постання Української Народної Республіки й висловлюючи готовність усіляко її підтримати, за потреби також і збройно.
Агресія більшовицької росії проти новопосталої української держави зробила цю допомогу необхідною, а укладений невдовзі після проголошення Четвертим Універсалом незалежності УНР Берестейський мир з державами Четверного союзу — можливою.
Упродовж лютого — березня 1918 року за сприяння австрійської військової місії українські полонені створили Першу стрілецько-козацьку дивізію, яка невдовзі набула назви Сірожупанної і зажила згодом слави у боротьбі за українську державність.
Влітку 1918 року Сірожупанники стали найбільш організованим і боєздатним підрозділом армії в Української Держави під гетьмануванням Павла Скоропадського. Павло Дубрівний вважав, що його місію на військовій службі завершено, тому у вересні звільнився з військової служби і зосередився на продовженні освіти, ставши слухачем Київських інструкторсько-кооперативних курсів.
Утім, тривало це недовго, й уже з грудня 1918 року він повернувся до лав українського війська, пройшовши у лавах Армії УНР звитяжний і трагічний шлях аж до інтернування на території Польщі. За участь у Першому Зимовому поході був нагороджений Залізним хрестом УНР за зимовий похід і бої.
…хвиля повстання проти «Скоропадщини» захопила (мене) і знову кинула до лав Української Армії. Ввесь час української визвольної боротьби знаходився в рядах козацтва дивізії сірожупанників, займаючи ріжні старшинські посади: ад’ютанта, інструктора, скарбника дивізії, державного інспектора полку, начальника культурно-освітнього відділу та ін. В листопаді 1920 р. з армією УНР був інтернований поляками до табору Каліш.
Самостійності здобудемо тільки армією
Після поразки Перших визвольних змагань Павло Дубрівний продовжив працювати на українську справу на мирній ниві. Емігрувавши на початку 1920-х років він закінчив 1928 року агрономічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах і згодом Високу педагогічну школу в Празі.
З 1929 року до початку Другої світової війни працював агрономом філії товариства «Сільський господар» у місті Яворів на Львівщині. У 1929–1932 роках редагував двотижневик «Сільський господар», співпрацював з часописами «Життя і знання», «Господарсько-кооперативний часопис», «Кооперативне молочарство» та «Сільськогосподарською енциклопедією».
Під час нацистської окупації продовжив працювати в сільському господарстві, а відтак виїхав до західної Німеччини, де з 1954-го до 1974 року викладав в Українському технічно-господарському інституті в Реґенсбурзі та Мюнхені. На схилі літ переїхав до США. Похований на цвинтарі міста Савт-Бавнд-Брук у штаті Нью-Джерсі.
1964 року у збірці «За державність. Матеріяли до історії українського війська» Павло Дубрівний опублікував спогади про створення Сірожупанної дивізії, закінчивши їх міркуваннями, які звучать надзвичайно актуально в наші дні — під час відбиття російської збройної агресії:
Росія на очах усього світу повертається до царизму, відрубані голови неситої московської гидри знову відростають і починають сичати. З чим же станемо проти цієї страшної небезпеки? Чим оборонимо свою дорогу державу, коли розпорошимо свої сили? Не шукаймо ж далеко, де б прикласти свої руки, бо українська робота потребує працівників на кожному кроці. Треба лишень з’єднати всі наші зусилля докупи і утворити непроривний український фронт. Єдине гасло нині для всіх українців: Самостійна Україна! Життя нашого покоління для цієї ідеї.
А самостійності здобудемо тільки армією.
