«Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий…
Микола Левченко розповів кореспондентові АрміяInform про те, чому попри немолодий вік він у перші дні московитського вторгнення взявся за зброю й донині боронить рідну землю.
— Нашу розмову, пане Миколо, розпочну з такого запитання: де і як ви довідалися про вторгнення на нашу землю московитів?
— Усе до цього йшло. Ну а про вторгнення мені повідомив десь о п’ятій ранку знайомий офіцер Сил спеціальних операцій: їхній полк, що дислокується в нашому місті, підняли за кілька годин до нападу й особовий склад миттєво залишив місце дислокації. Я, почувши таку новину, вже не міг заснути.
Поїхав до Територіального центру комплектування, попросився до війська. Але мені у ввічливій формі порадили повертатись додому й чекати телефонного дзвінка. Побувши вдома, за кілька годин знову поїхав до ТЦК. Там порадили звернутись до командування одного з підрозділу територіальної оборони, що я і зробив. Під час зустрічі з ним з’ясувалося, що підрозділ цей має командирів, а ось особового складу ще немає, оскільки процес його формування розпочався всього за кілька тижнів до нападу. Тоді я вирішив звернутися до керівництва стрілецького клубу Arms Club, під дахом якого об’єдналися люди, небайдужі до зброї. Знаючи, що серед його членів є офіцери-запасники, в тому числі і ті, хто служив у підрозділах спеціального призначення, запропонував сформувати своєрідний підрозділ на кшталт армійського і спільними зусиллями торувати дорогу до війська. До того ж усі ми мали нарізну мисливську зброю. Нас зібралося осіб 40–50 і ми поїхали до одного з відділків Національної поліції. Там ми отримали автомати Калашникова й пістолети Макарова.
Ситуація вимагала від людей у погонах діяти на свій страх і ризик: кацапські танки вже плюндрували українську землю, на міста й села падали «Іскандери» й «Калібри». Отримавши «калаші» і «макари», поїхали в район Вознесенська — міста, що в сусідній Миколаївській області. Річ у тому, що була оперативна інформація про можливість прориву на цьому напрямку росіян. Тому нас і «кинули» на підмогу 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, яка тримала там оборону. Доки ми приїхали, десантники розібралися з московитами і вже виловлювали їх по околицях міста.
За кілька днів повернулися до Кропивницького, де вже була створена обласна військова адміністрація. Там нам повідомили, що неподалік одного з населених пунктів області, де розташовані склади зі зброєю і боєприпасами, висадилися кілька російських диверсійно-розвідувальних груп. Мета — підірвати ці склади. Тож довелося взятися за їх знешкодження. За кілька днів із диверсантами було покінчено й ми вкотре повернулися до Кропивницького. На початку квітня ми були вже на Запоріжжі — в районі міста Оріхове.
— Які завдання довелося виконувати?
— Наш підрозділ дислокувався в районі населених пунктів Мала Токмачка — Нестерянка й нашим завданням було проводити розвідку ворожих позицій і забезпечувати нашу артилерію їхніми координатами, після чого по ворогу завдавали ударів. У серпні ми допомагали 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді вибити окупантів з їхніх позицій, після чого частину нашого особового складу перекинули на Донеччину — в район Красногорівки. Я і ще шестеро побратимів залишилися на Запоріжжі. Там ми потрапили під ворожий артобстріл і я дістав контузію, після чого лікувався у Кропивницькому військовому госпіталі.
Нині я обіймаю посаду викладача інженерної підготовки. Час від часу ми виїжджаємо в район бойових дій, де виконуємо досить специфічні завдання.
— Не можу не поставити вам такого запитання. У вас досить велика родина: дружина, трійко дітей, дві онучки. Як вони сприйняли ваше рішення взятись за зброю?
— Якщо скажу, що всі нечувано зраділи, що їхній чоловік, батько і дід воюватиме, то покривлю душею. Але вся моя рідня добре знає мою вдачу й розуміє: якщо Микола Левченко щось вирішив, то потрібні дуже й дуже переконливі аргументи, щоб він змінив рішення. У них таких аргументів не знайшлося…
— А ви як аргументували рішення податись до війська та ще й у перший день рашистської навали?
— Зайвої патетики не було. Я просто сказав, що не хочу, щоб окупант прийшов у моє місто й насаджував тут такі ж порядки, як на окупованих частинах Донеччини й Луганщини. А що там за порядки я знав не лише з мас-медіа чи телевізора…
— Про що мріє сержант Микола Левченко?
— Якомога швидше вигнати з нашої землі ворога й повернутись додому, де мене з нетерпінням чекають дружина Віта, доньки Яна і Настя, син Олександр і двоє внучок — Варя і Софійка.
