До ініціативи наразі долучилися понад 100 військових частин Сил оборони України, які вже знищили понад 17 000 розвідувальних та ударних…
Микола Левченко розповів кореспондентові АрміяInform про те, чому попри немолодий вік він у перші дні московитського вторгнення взявся за зброю й донині боронить рідну землю.
— Нашу розмову, пане Миколо, розпочну з такого запитання: де і як ви довідалися про вторгнення на нашу землю московитів?
— Усе до цього йшло. Ну а про вторгнення мені повідомив десь о п’ятій ранку знайомий офіцер Сил спеціальних операцій: їхній полк, що дислокується в нашому місті, підняли за кілька годин до нападу й особовий склад миттєво залишив місце дислокації. Я, почувши таку новину, вже не міг заснути.
Поїхав до Територіального центру комплектування, попросився до війська. Але мені у ввічливій формі порадили повертатись додому й чекати телефонного дзвінка. Побувши вдома, за кілька годин знову поїхав до ТЦК. Там порадили звернутись до командування одного з підрозділу територіальної оборони, що я і зробив. Під час зустрічі з ним з’ясувалося, що підрозділ цей має командирів, а ось особового складу ще немає, оскільки процес його формування розпочався всього за кілька тижнів до нападу. Тоді я вирішив звернутися до керівництва стрілецького клубу Arms Club, під дахом якого об’єдналися люди, небайдужі до зброї. Знаючи, що серед його членів є офіцери-запасники, в тому числі і ті, хто служив у підрозділах спеціального призначення, запропонував сформувати своєрідний підрозділ на кшталт армійського і спільними зусиллями торувати дорогу до війська. До того ж усі ми мали нарізну мисливську зброю. Нас зібралося осіб 40–50 і ми поїхали до одного з відділків Національної поліції. Там ми отримали автомати Калашникова й пістолети Макарова.
Ситуація вимагала від людей у погонах діяти на свій страх і ризик: кацапські танки вже плюндрували українську землю, на міста й села падали «Іскандери» й «Калібри». Отримавши «калаші» і «макари», поїхали в район Вознесенська — міста, що в сусідній Миколаївській області. Річ у тому, що була оперативна інформація про можливість прориву на цьому напрямку росіян. Тому нас і «кинули» на підмогу 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, яка тримала там оборону. Доки ми приїхали, десантники розібралися з московитами і вже виловлювали їх по околицях міста.
За кілька днів повернулися до Кропивницького, де вже була створена обласна військова адміністрація. Там нам повідомили, що неподалік одного з населених пунктів області, де розташовані склади зі зброєю і боєприпасами, висадилися кілька російських диверсійно-розвідувальних груп. Мета — підірвати ці склади. Тож довелося взятися за їх знешкодження. За кілька днів із диверсантами було покінчено й ми вкотре повернулися до Кропивницького. На початку квітня ми були вже на Запоріжжі — в районі міста Оріхове.
— Які завдання довелося виконувати?
— Наш підрозділ дислокувався в районі населених пунктів Мала Токмачка — Нестерянка й нашим завданням було проводити розвідку ворожих позицій і забезпечувати нашу артилерію їхніми координатами, після чого по ворогу завдавали ударів. У серпні ми допомагали 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді вибити окупантів з їхніх позицій, після чого частину нашого особового складу перекинули на Донеччину — в район Красногорівки. Я і ще шестеро побратимів залишилися на Запоріжжі. Там ми потрапили під ворожий артобстріл і я дістав контузію, після чого лікувався у Кропивницькому військовому госпіталі.
Нині я обіймаю посаду викладача інженерної підготовки. Час від часу ми виїжджаємо в район бойових дій, де виконуємо досить специфічні завдання.
— Не можу не поставити вам такого запитання. У вас досить велика родина: дружина, трійко дітей, дві онучки. Як вони сприйняли ваше рішення взятись за зброю?
— Якщо скажу, що всі нечувано зраділи, що їхній чоловік, батько і дід воюватиме, то покривлю душею. Але вся моя рідня добре знає мою вдачу й розуміє: якщо Микола Левченко щось вирішив, то потрібні дуже й дуже переконливі аргументи, щоб він змінив рішення. У них таких аргументів не знайшлося…
— А ви як аргументували рішення податись до війська та ще й у перший день рашистської навали?
— Зайвої патетики не було. Я просто сказав, що не хочу, щоб окупант прийшов у моє місто й насаджував тут такі ж порядки, як на окупованих частинах Донеччини й Луганщини. А що там за порядки я знав не лише з мас-медіа чи телевізора…
— Про що мріє сержант Микола Левченко?
— Якомога швидше вигнати з нашої землі ворога й повернутись додому, де мене з нетерпінням чекають дружина Віта, доньки Яна і Настя, син Олександр і двоє внучок — Варя і Софійка.
