Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
За плечима в молодшого сержанта Олександра на псевдо «Заур» — важкі бої на Авдіївському та Бахмутському напрямках. Але, попри всі труднощі та втому, він ніколи не втрачає оптимізму та притаманного всім одеситам гумору. Ось так — з вірою у себе та своїх побратимів — чоловік щоденно нищить ворога на сході нашої країни.
Нині 29-річний військовий виконує обов’язки старшого офіцера батареї артилерійського дивізіону однієї з механізованих бригад. Штатна посада — командир відділення батареї. Його основне завдання — управління вогнем і особовим складом. Досвіду молодшому сержанту не бракує, хоча раніше він і подумати не міг, що доля приведе його до війська.
— За освітою я — помічник машиніста, — усміхаючись розповідає «Заур». — У 2012-му отримав диплом після закінчення Одеського залізничного технікуму. До початку широкомасштабного вторгнення працював за професією і був цілком задоволений життям з усіма його викликами та звичайними радощами. Так було аж до 24 лютого 2022 року, яке я зустрів у Миколаєві, куди переїхав у зв’язку з роботою. Прокинувся від вибухів, вийшов на балкон і побачив справжній хаос.
Тоді Олександр навіть здійснив ще один виїзд у своєму депо, однак потім подзвонили і сказали, що рух потягів тимчасово призупинено. Діставшись додому, чоловік ще кілька днів роздумував, що йому робити далі. Він мав бронювання від призову, але сидіти склавши руки було несила, та й не у його характері. Тож швидко зібрався і пішов до ТЦК та СП. Там хлопця відмовляли (!), казали, що добровольців вистачає, проте Олександр вперто заявляв: він має бути поруч з іншими захисниками та стати на захист України. Через певний час йому пішли назустріч і таки відправили на посаду стрільця в один з батальйонів, який лише починав формуватися.
— Я ніколи не служив в армії, у родині військових також не було, тож про військо не знав нічого. Відтак навчання для мене було досить важким, бо все доводилося опановувати, як то кажуть, з нуля: тактика, інженерна справа, тактична медицина, поводження зі зброєю та тренування, тренування і ще раз тренування. Неймовірні фізичні та моральні навантаження. У нас був один офіцер, який, принаймні тоді я так думав, аж занадто нас «ганяв». Тепер розумію, як я помилявся, бо в реальних боях його завзяття у нашій підготовці виявилося далеко не зайвим, — говорить «Заур».
Перший бойовий досвід Олександр здобув уже на посаді командира міномета на Авдіївському напрямку. Тоді ворог протягом тривалого часу намагався «викурити» українських військових з позицій, обстрілюючи їх спочатку зі «стволки», потім шрапнельними снарядами. Але, на щастя, планам противника не судилося здійснитися.
До березня 2023 року «Заур» разом з побратимами воював у районі Авдіївки, потім його підрозділ вивели, і чоловіка перевели на посаду водія однієї з новостворених механізованих бригад. Але на ній він перебував недовго.
— Я завжди хотів спробувати себе в артилерії, тому коли виникла така можливість, одразу вхопився за неї. Так і став командиром відділення батареї й отримав звання «молодший сержант», — говорить «Заур».
Зараз його підрозділ виконує бойову роботу на Бахмутському напрямку. Попри те, що на озброєнні гармашів випущена ще у 80-ті роки минулого століття САУ «Гвоздика», це не заважає їм вправно знищувати ворожу піхоту та техніку, вибиваючи окупантів з української землі.
— Якщо чесно, ми перестали рахувати кількість уражених цілей — їх насправді багато. Це результат спільної роботи кожного побратима з мого підрозділу. Всі мої підлеглі за цей час стали не лише вправними воїнами, а й справжньою сім’єю. Вони розуміють один одного без слів і вміють працювати навіть в екстремальних умовах, — не без гордості за своїх підлеглих розповідає Олександр.
Про екстремальні умови він та його побратими знають не з чуток, бо ворог все частіше піднімає в небо дрони, щоб виявити їхні позиції. А варто тільки українським артилеристам вправно відпрацювати 10–15 хвилин, починає гатити у відповідь.
— «Насипають» рашисти, не шкодуючи снарядів. Іноді по 7–8 витрачають на одну ціль. Радує, що часто «мажуть». Однак ніколи не варто недооцінювати ворога, бо він теж навчається. Все частіше нам дошкуляють їхні «пташки». До речі, одну нещодавно ми з побратимом «приземлили» з… автоматів. Як кажуть, обірвали політ ще в небі, — жартує «Заур».
Такими маленькими радощами насичені бойові будні молодшого сержанта і його підлеглих. Гармаші зазначають, що, хоча вони за роки війни дуже втомилися, є в них і маленький секрет, який в очах українців робить їх «залізними людьми» — віра у перемогу та в побратимів, які поруч. Щоправда, якби у них було більше дронів, більше техніки та снарядів, це б також допомогло їм стати ще більш небезпечними для ворога.
— Ми вміємо і працюємо з тим, що є, але хто ж відмовиться виконувати свою роботу ще ефективніше? Чим краща техніка і більше снарядів, тим більше окупантів залишаться здобрювати родючу українську землю і, відповідно, тим швидше нам вдасться вигнати рашистську нечисть з нашої країни, — підсумовує «Заур».
Олександр, як і тисячі українських військових, мріє, що коли ті часи настануть, він нарешті зможе побачити своїх рідних, обійняти дружину і без жодного сорому подивитися у вічі маленькому сину, адже зробив усе можливе, щоб той міг жити у вільній Україні.
Фото з особистого архіву Олександра
