Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
31-річний молодший сержант Сергій два останніх місяці виконує завдання на посаді головного сержанта стрілецької роти одного з батальйонів Харківської окремої бригади тероборони. У цій частині Збройних Сил України він із 2019-го. Спочатку був воїном-резервістом, пройшовши всі військово-навчальні збори. У день широкомасштабного вторгнення росії полишив роботу в районному суді, щоб піти воювати з окупантами.
— Я родом зі Зміївського району Харківської області, — говорить Сергій. — Маю дві вищі освіти: юридичну та інженерно-технічну. Перед призовом до армії забезпечував правосуддя в регіоні. Проте завжди знаходив час для відвідування практичних заходів у нашому батальйоні ТрО. Адже велика війна відчувалася ще від 2014-го. Тому всі патріоти мали бути напоготові.
Уже зранку 24 лютого він із групою інших тероборонців прибув у визначений район на південь від Харкова. Там Сергій в складі групи контрдиверсійної боротьби прикривав стратегічно важливі об’єкти.
Перше вогневе зіткнення і… втрата побратима
— На полігонах і тактичних полях командири нас добре навчили. Приміром, один з офіцерів батальйону служив спецпризначенцем, а інший — кілька разів направлявся до району проведення АТО. Тому ми були підготовленими до зустрічі з диверсантами, яких туди десятками закидали росіяни. Вороги помилково думали, що швидко просунуться вперед територією нашої області. Та ми їм цього не дозволили, — розповів Сергій.
26 лютого харківські тероборонці за наказом командира роти прибули до одного із населених пунктів, де було помічено підозрілих осіб.
— Там на нас уже чекала засідка. Щойно ми заїхали в селище, першу нашу машину обстріляли. Негайно вступили в бій. Вогонь противник вів зі зручної позиції. Біля мене впав мій друг… Спрацював російський снайпер. Хоча сили були приблизно однакові, та фактор раптовості був не на нашому боці. Ми трималися десь 10-15 хвилин. Цього вистачило, щоб поранити кількох росіян і змусити їх тікати на автівках. У полон узяли одну поплічницю окупантів. Далі оперативно передали всю інформацію про нападників. У результаті їх нейтралізували інші наші воїни, — пригадав військовослужбовець.
За словами воїна на псевдо «Адвокат», найважчим у моральному відношенні у той день було перенесення тіла полеглого побратима та допомога двом пораненим товаришам.
Зі швидкістю спринтерів переміщувалися полем бою
Навесні-влітку Сергій набув певного досвіду щодо пошуку та ліквідації диверсантів. Завдяки його навичкам вдалося запобігти знищенню багатьох об’єктів критичної інфраструктури в східному регіоні.
— Наприкінці серпня висунулися в район селища Дворічна. Ми здогадувалися, що готувався наш контрнаступ. Одного разу стояли біля Гряниківки за 300-400 метрів від ворога. Мабуть, виявляючи наші слабкі місця, вороги часто обстрілювали з мінометів, гранатометів чи танків. Ми ж постійно маневрували та заходили до них із різних боків. Певний заряд адреналіну отримав, коли підрозділ пересувався полем бою у двох вантажівках, а навколо — вибухали 120-міни. У кульмінаційний момент, обидві автівки застрягли в багнюці. Тож ми зі швидкістю спринтерів із ящиками побігли до укриття. Розвантаженням після такого став тривалий сміх, — розказав воїн ЗСУ.
Через пів року доручили командувати відділенням
Під час визволення Куп’янська група Сергія діяла в другому ешелоні. Проте рівень небезпеки був не менший, ніж у штурмових підрозділах.
— У вересні ми виконували стабілізаційні заходи. Приміром, по лісах шукали та ліквідовували окупантів, які відбилися від своїх. Дуже багато було мінних полів чи інших «сюрпризів». Біля деяких ліквідованих «асвабадітєлей» лежали речі, що точно були вкрадені в українців. Навіть старі «кнопочні» телефони у бабусь забирали. Також у їхніх валізах часто знаходили одеколони, помаду та… жіночу білизну. Такі місця нагадували стихійні базари, — розповів армієць.
До речі, за професійні дії під час вересневого контрнаступу Сергію доручили командувати стрілецьким відділенням. Так він перейшов на новий рівень своєї військової майстерності.
Від листопада і аж до січня цього року Сергій воював на Бахмутському напрямку.
— Виконували різні бойові завдання між Часовим Яром та Кліщіївкою. Дощі та вода в окопах сильно заважали. Заспокоювало лише те, що становище росіян було набагато гіршим. Адже вони вміють копати тільки нори. В останньому ми вкотре переконувалися, коли захоплювали їхні бойові позиції. На обладнання ж нормальних інженерних споруд у них не вистачало розуму, — розказав захисник України.
Кілька разів смерть наближалася дуже близько
Під Бахмутом Сергій пережив чимало важких періодів, про які не хоче розповідати. Адже більшість бойових зіткнень супроводжувалися загибеллю його бойових друзів. Проте, як виявилося, на новому напрямку, куди його підрозділ тероборони було направлено на початку 2023-го, ситуація також була складною.
— Ми прикриваємо прикордоння. Майже щодня тут відбуваються артобстріли. Останнім часом росіяни активно використовують ще й ударні дрони. Періодично стикаємося з підступними діями ворожих ДРГ. На жаль, тут також гинуть українські воїни та місцеві мешканці з найближчих селищ. Часто над нами пролітають по 10-20 ворожих ракет у глиб території України. Традиційно одна-дві зі всіх падають на російській же землі через застарілість технологій. Тоді ми радіємо, як діти, — розповів хлопець.
Варто сказати, що кілька разів смерть дуже близько наближалася до молодшого сержанта Сергія.
— Ми добре вивчили тактику противника. Стараємося підпускати якомога ближче до себе. Коли ж окупанти себе проявляють, то стріляємо по них зі всього, що в нас є. Та буває, що ворожі снаряди таки долітають до нас. Так, буквально за 10-15 хвилин до мого чергування на спостережному посту, 120-мм міна вбила там чатового. А іншого разу мій друг дитинства Дмитро Дем’яненко під час артобстрілу закрив своїм тілом іншого тероборонця. За секунду ж до того герой встиг відкрити двері бліндажа, врятувавши від контузії ще двох воїнів. Останнє відбувалося поруч зі мною, — із сумом повідомив «Адвокат».
Його батько також захищає Україну
Варто сказати, що батько Сергія — Геннадій Григорович, також служить, але у військовій частині НГУ. До початку 2022-го глава сім’ї підписав два контракти із командуванням окремої штурмової бригади імені Івана Сірка, у складі якої воював на сході. На момент 24 лютого він перебував у запасі, але, як й єдиний син, теж пішов воювати. Наразі ж свій бойовий досвід він охоче передає молодим нацгвардійцям.
— Протягом півтора року лише кілька разів бачив батька. Проте ті дні були найщасливішими в житті. Знаєте, для більшості моїх побратимів є не зрозумілою ситуація, коли в якомусь українському місті молоді хлопці гуляють з пляшкою чогось у руках. Як юрист я проти радикальних методів призову до війська. Проте, вважаю, що якісь чинні системи штрафів чи санкцій мають існувати. Щодо ж моїх фронтових друзів, то кожен із них вартий сотень ухилянтів від служби в тилу, — насамкінець сказав молодший сержант Сергій.
Фото автора та служби зв’язків з громадськістю бригади
